Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

любить. Не ті запахи, різні світанки та заходи сонця, навіть інший пісок під ногами.

– Давним-давно всі жили з покоління в покоління в одній хаті, – сказав Косма. – Як і моя бабуся, старі доглядали онуків, а потім молоді – старих. Тепер усі їдуть у широкий світ, а хати порожні. І, мабуть, те

саме у Вниках, казав мені Рисєк, той, із шрамом на щоці. Скаржився, що вся молодь роз’їжджається.

Люцина допитливо подивилася на гостя, він навмисно підняв тему Шрама. Цей тип йому трохи не

подобався.

– І мені шкода Рубенса. – Вона раптом змінила тему. – Він був майже такий, як наш, хоч до церкви і

не ходив.

– Я бачив, що люди дбають про нього. У крамниці йому давали продукти без грошей, а Валясякова

готувала обіди.

– Таки дбали. Християнський обов’язок — нагодувати голодних і одягнути бідних. Не дивно, люди у

Вниках добрі. Йому, мабуть, було важко, кажуть, що він втратив сина, і від того в нього в голові

запаморочилося. Люди по-різному переживають жалобу, але найстрашніше - не знати, що сталося з твоїми

близькими. Це найбільше покарання.

– Як ви вважаєте, він заслужив на таке покарання?

– Людина не для того, щоб карати і судити. Якщо він отримав таке покарання, то, можливо, він його

заслужив. Можливо, Бог випробовував його, як Йова, і хотів потім за все винагородити, але тепер уже пізно.

– Пізно?

– Бог не прощає самогубців.

Ну так, за старою доктриною Церкви, самогубців не можна ховати в освяченій землі.

– Можливо, він і не повісився, — сказав Косма, бажаючи побачити реакцію жінки. Єдиною зміною

на його обличчі було повернення маски затятості. – Наскільки я знаю, поліція розглядає версію, що хтось

допоміг йому покінчити життя самогубством, а може, навіть убив його та імітував повішення.

– Хто?

– Не знаю, але справа підозріла. Його вагончик був ретельно очищений, усі особисті речі та картинки

зі стін зникли. Все.

– Це ніхто з нас, я маю на увазі, з Вників, — твердо заявила Люцина.

– Може, хтось незнайомий? Але тут швидко помітили б незнайомця. Може отець Марек?

– Ну що пан такого говорить? – щиро здивувалася жінка.

– Єдиний чужак.

– Є ще й пан, — сказала вона.

– Так.

– Це пан знайшов порожній і прибраний фургончик і труп на дереві, так?

– Правильно.

Косма вилаявся про себе, не тому, що боявся бути засудженим Люциною. Він знав, що в очах

слідчих і справді стане підозрюваним номер один, якщо не знайдуть інших слідів чи непрямих доказів. Його

захищали дві вагомі причини: у нього не було мотивів, і Синиця свідчив би за нього.

– Бачите, як легко когось звинуватити, когось вказати, наприклад, костельного. – Вона багатозначно

подивилася на нього. Так ось в чому була справа: він наважився підняти руку на односельця, якого тут

поважали.

– Тож будемо сподіватися, що поліція знайде якісь на місці якісь сліди, і ми матимемо відповідь.

– Щодо отця Марека, то він хороший хлопець, тільки загубився.

– У понеділок у мене склалося враження, що він пані не сподобався.

– Мабуть, в нього було легке виховання, без стресів, як зараз кажуть. А потрібна тверда рука.

– А отця Пьотра пані любила?

– Мені вони всі подобаються. До нас приїжджають оздоровлюватися, лікуватись, бо й душа

потребує лікаря. Я ніколи не питаю, які гріхи у них на совісті, і який демон сидить у них на плечі.

– І багато з них потрапляє у Вники?

– Колись були інші часи. Знаю, що базікаю, як і всі старі люди, що раніше було краще. Але це справді

було так. Хлопці йшли в священики за покликанням, на служіння, не було стільки телевізора та Інтернету,

95

дівчата одягалися скромно, а показувати голий живіт соромилися навіть на пляжі. Раз на рік приїжджали до

нас і священики. Хтось попадав навесні і залишився до літа. Іноді ми по півроку нікого не приймали. Зараз

все змінилося, десь від того мілленіума, коли по телевізору сурмили, що буде кінець світу. Так і сталося. Я

пам’ятаю, тому що був тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий рік, коли Іоанн Павло ІІ прибув до Польщі з

паломництвом. Тут не було нікого, крім одного священика. Йому тут так сподобалося, що він захотів

залишитися. Його звали Валерій, і коли він виїжджав, у нього були сльози на очах. А через рік їх стало

чотири. Потім шість. І коли Святіший Отець вирушив у паломництво у дві тисячі другому році, їх було дев’ять.

Тепер десять, а то й дванадцять щороку. Роботи до холери. Один йде, інший приходить. Цей Валерій —

останній, кого я пам’ятаю по імені.

– Пьотр Дембіцький не пішов, як усі, – втрутився Косма, бажаючи, щоб вони повернулися до теми

зниклого священика.

– Не кожен може подивитись правді в очі і вижити у Вниках. Важко впоратися з соромом, ой, важко.

Один лежить хрестом перед вівтарем, плаче над собою і тими, кого скривдив, другий блукає вночі по селу, третій таємно пакується і зникає.

– Я не переконаний у цій втечі. А як там отець Марек?

– Хороший хлопець, заблукав, але хороший. Ви бачите, що він