Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

від бомб, що падають, і дорослі впевнені, що коли навіть одна з них влучить у будівлю, сховище залишиться неушкодженим. Звісно, це неправда, але вона допомагає. Наглядач, котрим виявився мій учитель молодших класів пан Мональді, ходить занурений у власні думки. Він ображений, що йому не випала нагода приміряти мундир військового центуріона з фашистськими нашивками. У той час будь-хто з тих, хто брав участь у Поході на Рим, був усе одно що ветеран наполеонівських військ, що вершили великі завоювання. Це лише після восьмого вересня сорок третього дід мені пояснив, що то насправді був похід курокрадів, що були озброєні лише ціпками, і якби король лише зажадав, будь-який загін піхотинців розігнав би той набрід, іще туди йдучи. Але король — Прудконогий Коротун, і зрада була у нього в крові.

Коротше, вчитель Мональді обходить своїх сусідів, утішає їх, особливо дбаючи про вагітних жінок. Він каже, що це лише маленькі жертви в ім’я загальної перемоги. Знову лунає сирена, але тепер сповіщаючи, що небезпека минула, тож сім’ї галасливою юрбою висипають на вулиці міста. Якийсь чоловік, — звісно, ніхто й гадки не мав, що то за один (бо бомбардування заскочило його зненацька, коли він ішов вулицею), запалює цигарку. Вчитель Мональді хапає його за лікоть і насмішкувато питає, чи в курсі той, що зараз іде війна і на вулицях мусить бути суцільна темрява.

— Та навіть якби у небі ще й досі літали вороги, грець би вони звідти зауважили цигаркового вогника, — сказавши таке, чоловік затягнувся.

— Еге, а ви вже такий знавець?

— Певна річ, що знавець. Я головний пілот і літаю на бомбардувальниках. А вам коли-небудь випадало скидати бомби на Мальту?

Оце так герой — справжній. Спінений від люті, вчитель Мональді ноги в руки і... а сусіди нумо глумитися, примовляючи, що ті, що у чин вскочили, завжди так поводяться — дундуки бундючні.

Пан Мональді зі своїми творами про геройства. Перед очима — мама, тато, що понахилялися наді мною. Завтра олімпіада з літератури.

— Хоч би яка була тема твору, — каже мама, — вони обов’язково приплетуть туди дуче й війну. Отож заздалегідь приготуй кілька ефектних фраз, як-от «вірні й непідкупні боронителі Італії та її нового суспільства». Така фраза згодиться завжди, хай там якою буде тема.

— А якщо темою буде «битва за хліб»?

— Все одно десь притулити можна, треба лише попрацювати уявою.

— Пам’ятай, що солдати зрошують кров’ю вогняні піски Мармаріки, — пропонує татко свою ідею, — і не забудь написати, що наше суспільство нове, героїчне і благословенне. Це завжди спрацьовує. Навіть коли пишеш про битву за хліб.

Батьки хочуть, щоб дитина отримала високий бал. Гарне прагнення. І якщо задля гарної оцінки треба знати теореми про паралельні прямі, ти береш у руки підручник з геометрії, якщо ж тобі для цього треба говорити, як справжній «баліллієць», — мерщій зазубрювати, як мусить думати ревний «Балілла». І який йому грець, правда це чи ні. Власне, мої батьки не здогадувалися, що навіть п’ятий постулат евклідової геометрії дійсний лише для пласких площин, настільки ідеально пласких, що в дійсності таких не існує. І фашистський режим був саме такою ідеально пласкою площиною. Та до нього всі вже давно призвичаїлись. Ніхто не зважав на криволінійні вири, у яких паралельні прямі або сходяться, або безнадійно розходяться.

Немов блискавка у голові, промелькнув інший, коротенький уривок із життя:

— Мамо, а що таке революція?

— Революція, дитино, це коли країною йдуть керувати прості робітники, а у службовців, як твій тато, голови з плечей летять.

За два дні по написанні твору сталася пригода з Бруно. Бруно: двійко оченят, як у кота, гострі зуби, мишасто-сіра голова, на якій видніються великі білі плями, як при облисінні чи імпетиго. Це були рубці від струпів. Діти зі злиденних родин завжди мали струпи, адже у них був постійний авітаміноз, і жили вони у бруді, що не знав ганчірки. У молодших класах ми із хлопчиком Де Каролі були заможними, принаймні такими нас усі вважали. Хоча насправді наші сім’ї належали до того ж самого соціального прошарку, що й наш учитель. Я — тому, що мій батько завжди одягав краватку, а мама носила капелюшки (а отже, була не просто пані, а вже поважна дама), а малий Де Каролі — бо його батько мав власну крамничку, де торгував сукном. Решта були з нижчих прошарків. Удома з батьками вони й досі розмовляли на діалекті, тому, певна річ, робили море граматичних й орфографічних помилок, але найбільшим злидарем серед нас був Бруно. Нагрудник у нього завжди був чорний-чорнющий, схожий на дрантя, ніколи не носив білого комірця, а коли вдягав, то комірець той був не білий, а запацьорений і зношений. Звісно, що таке блакитний метелик, як у всіх нормальних дітей, він теж гадки не мав. Хлопець був увесь у струпах, тож його голили під нуль — єдина відома бідним родинам рада проти вошей. Голомозий і вкритий щойно затягненими рубцями від струпів. Клеймо нижчості. Загалом, наш учитель був гарною людиною, та оскільки був ще й ревним фашистом, вважав за свій обов’язок виховувати з нас справжніх мужніх чоловіків, і виховання це він провадив, супроводжуючи добрячими штурханами. Але до нас із Де Каролі — ані пальцем, бо ми ж могли пожалітися, а наші батьки були йому рівня. Оскільки наш учитель мешкав у тому ж кварталі, що й я, то він сам напросився вести мене заразом із власним сином щодня після уроків аж до самого дому, аби мій татко не завдавав собі клопоту забирати мене зі школи. А ще тому, що моя мати була двоюрідною сестрою завучевої своячки. Хтозна, може, колись...

А ось для бідолашного Бруно позашийки були щоденним ритуалом, бо ж він був дитиною жвавою, а тому за поведінку завжди мав двійку, і за те, що приходив до школи у засмальцьованому нагруднику. Задля покарання Бруно щоразу ставили за дошку, а це був неабиякий сором.

Якось Бруно явився до школи після тривалої відсутності без поважної причини. Учитель уже закочував рукави, аж ось Бруно розридався і, схлипуючи, розповів, що у нього помер батько. Вчитель розтанув, адже навіть у фашистів є серця. Звісно, під соціальною справедливістю він розумів подаяния, тож попросив, щоб усі зробили пожертву. Мабуть, і наші батьки не були черствосердими, бо наступного дня принесли хто що зміг: хто кілька монет, хто поношений одяг