Читати книгу - "Спаситель"

– Поліція. Інспектор Харрі Холе, – мовив відвідувач, і вмить у голові Імтіаза промайнула гарячкова думка, чи бува немає у Норвегії закону, що зобов’язує, щоб усі крамнички прикрашали різдвяними прикрасами.

– Кілька днів тому біля вашої крамнички стояв жебрак, – вів далі поліцейський. – Рудий, з отакезними вусами. – Він провів пальцем по верхній губі й вниз до підборіддя.

– Саме так, – мовив Імтіаз. – Я знаю його. Він нам пляшки здає.

– Як його звати?

– Клянчій. Чи то Пляшкодавець.

– Чому?

Імтіаз розреготався. Настрій стрімко поліпшився.

– Він же виклянчує, адже так? І пляшки приносить…

Харрі кивнув.

Імтіаз знизав плечима:

– Це мені небіж казав…

– Добрий жарт. А на ім’я?

– Не знаю. Зате знаю, де його можна знайти.

Еспен Касперсен, за звичкою, сидів за цілим стосом книжок у Дайкманській бібліотеці на Генрік-Ібсенс-гате, 1, коли раптом зауважив, що хтось став поруч, і звів очі.

– Холе, поліція, – мовив чоловік, всідаючись на іншому боці довгого столу.

Еспен зауважив, що дівчина, яка сиділа при віддаленому боці столу, кинула на них косим оком. Часом нові працівники просили, щоб він, перш ніж іти, відкрив торбу. Й двічі до нього підходили люди, просячи піти геть, бо від нього страшенно смердить і вони не можуть через те зосередитись. Однак вперше до нього зверталася поліція. У бібліотеці. А не тоді, коли він жебракував просто неба.

– Що читаємо? – спитав поліцейський.

Касперсен знизав плечима. Він враз второпав, що переповідати поліцейському свій проект – гайнування часу.

– Сьорен К’єркегор? – Поліцейський, примружившись, глянув на спинки оправи. – Шопенгауер, Ніцше. Філософія. Отже, філософ?

Еспен Касперсен гмикнув:

– Я у пошуках правильного шляху, а у цьому випадку не обминеш роздумів про те, що таке бути людиною.

– Хіба це не свідчення, що ти філософ?

Еспен Касперсен глянув на нього. Мабуть, він його недооцінив.

– Я розмовляв із бакалійником на Гетеборггата, – сказав поліцейський. – Він каже, що ти щодня сидиш тут. А решту часу жебракуєш на вулицях.

– Такий я зробив вибір у житті.

Поліцейський добув нотатника, й Еспен Касперсен, відповідаючи на питання, назвав повне ім’я й адресу проживання – у двоюрідної бабці на Хагегата.

– А професія?

– Монах.

Еспен Касперсен задоволено відзначив, що поліцейський навіть брови не звів, кивнувши лишень у відповідь.

– Добре, Еспене. Наркотиків ти не вживаєш, тож чому жебракуєш?

– Бо моя місія в тому, щоб бути для людей дзеркалом, щоб вони мали змогу, глянувши на себе, побачити й величне, й марноту.

– Й що, на твою думку, величне?

Еспен понуро зітхнув, мов уже втомившись повторювати очевидні речі:

– Милосердя. Ділитися й допомагати ближньому. У Біблії про це йдеться мало не на кожному кроці. Але насправді, щоб знайти щось про дошлюбні статеві стосунки чи аборт, гомосексуалізм чи права жінок виступати на зібраннях, доводиться довго шукати. Утім фарисеям простіше розмірковувати, деручи горло, про другорядні речі у Біблії, ніж робити й говорити про велике й важливе, до чого наполегливо закликає Писання: віддавати половину свого майна тому, хто не має нічого. Щодня тисячі людей гинуть, так і не почувши слова Божого, позаяк ці християни міцно вчепилися у свої мирські статки. Я надаю їм можливість замислитися про це.

Поліцейський кивнув.

Еспен Касперсен вагався, а потому спитав:

– Як ти зрозумів, що я не наркоман?

– Я бачив тебе кілька днів тому на Гетеборггата. Ти жебракував, а я проминав тебе з чоловіком, котрий кинув тобі монетку. Але ти не взяв її, роздратовано жбурнувши її йому вслід. Наркоман ніколи б так не вчинив, навіть коли йдеться про найдрібнішу монету.

– Я пригадую це.

– Нещодавно зі мною трапилась подібна історія у загребському барі. Я замислився. Себто щось наштовхнуло мене на роздуми, але вони були не на часі. До сьогодні.

– Я мав причину викинути ту монетку, – сказав Еспен Касперсен.

– Саме так, – зауважив Харрі, кладучи на стіл пластиковий пакуночок, у якому щось лежало. – У цьому причина?

Розділ 28

Понеділок, 21 грудня. Поцілунок

Прес-конференція тривала у залі на четвертому поверсі. Гуннар Хаген та начальник кримінальної поліції сиділи на підвищенні, й їхні голоси глухо котилися луною у величезному приміщенні. Харрі наказали бути присутнім у залі, якщо Хаген потребуватиме роз’яснень щодо подробиць розслідування. Але журналісти здебільшого розпитували про драматичні події і постріл на контейнерному складі, а відповіді Хагена різнилися від «без коментарів», «мені не можна розкривати подробиць» до «на це питання нехай відповідає Відділ внутрішньої безпеки поліції».

Відповідаючи на питання, чи мав кілер спільників, Хаген сказав:

– Наразі ні, але ми опрацьовуємо це.

Щойно прес-конференція закінчилася, Хаген підкликав Харрі до себе. Зала спорожніла, Хаген підійшов просто до підвищення і, споглядаючи підлеглого згори вниз, мовив:

– Від сьогодні я наказав усім інспекторам мати при собі зброю. Ви отримали мій дозвіл, тож де ваша зброя?

– Я опікувався розслідуванням, босе, і не надав цьому першочергової ваги.

– Отже, надайте, – слова голосно покотилися залою.

Харрі повільно кивнув.

– Ще щось, босе?

Харрі сидів у своєму кабінеті, дивлячись на порожнє крісло Халворсена. Потім зателефонував у паспортну службу й попросив, щоб йому видали документ про всі закордонні паспорти, які видали родині Карлсен. Гугнявий жіночий голос поцікавився, чи він бува не жартує, тож Харрі надав їй особистий номер Роберта, потому, послуговуючись даними Управління реєстрації населення, комп’ютерні пошуки стрімко обмежилися Робертом, Юном, Юзефом та Дорте.

– Батьки, Юзеф та Дорте, мають подовжені чотири роки тому паспорти. Юнові закордонний паспорт не видавали, А… хвилиночку, комп’ютер сьогодні повільний… аа-а, ось… У Роберта є закордонний паспорт, виданий десять років тому й незабаром буде нечинним, тож перекажіть йому…

– Він мертвий.

Харрі набрав внутрішній номер Скарре й попросив негайно зайти.

– Наразі все даремно, – відповів Скарре, сідаючи не у Халворсенове крісло, а на краєчок столу, чи то за збігом, чи то через несподівану тактовність. – Я перевірив рахунки Гільструпів, жодного зв’язку з Робертом Карлсеном чи з рахунками у Швейцарії. Єдина прикметна річ – з рахунків компанії зняли готівкою п’ять мільйонів крон, у доларах. Зателефонувавши Алберту Гільструпу, я запитав його, й він відверто зізнався, що то щорічна різдвяна премія для портового начальства у Буенос-Айресі, Манілі та Бомбеї, зазвичай Мадс навідується до них у грудні. Так би мовити, невеличкий хабарчик.

– А щодо рахунку Роберта?

– Надходження – лише заробітна плата, загалом він повсякчас потроху знімав кошти.

– Телефонні дзвінки від Гільструпів?

– Робертові Карлсену ніхто не телефонував. Але, проглядаючи дзвінки Гільструпів, ми дещо знайшли. Вгадай, хто повсякчас телефонував Юнові Карлсену, часом навіть уночі?

– Рагнхільд Гільструп, – відповів Харрі й зауважив, як обличчя Скарре розчаровано видовжилося. – Що ще?

– Нічого. Якщо не зважати, що висвітився