Читати книгу - "Пташиний спів"

Елізабет роздивилась навкруги. У кафе заходили лондонці, які приїхали повештатися крамницями, робітники та навіть туристи, які відійшли надто далеко від Оксфорд-стріт.

Такими і були основні лінії її життя, основні речі, якими вона переймалась. Книга замовлень і салат у Лукки; чекання на дзвінки від Роберта; критика Ліндсі й матері. Страйки та економічна криза. Намагання кинути палити та постійний контроль ваги. Заплановані вихідні з трьома чи чотирма друзями у будиночку, який вони винайняли в Іспанії. Рідкісні вихідні з Робертом у Ельзасі або навіть Брюсселі. Одяг, робота, квартира: чистоту там підтримувала прибиральниця, яка приходила один раз на тиждень, поки Елізабет була на роботі. Жодних проблем зі складними системами crėche[3], дитячими садками та залученням материної допомоги, про що постійно говорили її одружені друзі. Лондон, який готується до зими. Гудки машин, котрі їдуть крізь парк. Недільні ранкові прогулянки, холод яких закінчується теплими зустрічами у пабах Бейсвотера, котрі тривають іноді на годину довше, ніж потрібно. Відчуття великого життя у ній, існування якого підтверджувалося картинами, побаченими у галереях, прочитаними книгами, але здебільшого картинами. Річ, яка не знайшла виходу. Річ, яку вона мала збагнути.

Іноді вона одна їздила на північ Англії, у не такі розвинені регіони. Там вона гуляла та читала. Елізабет не відчувала жалю до себе, бо не бачила того, що вартує цього почуття. Такі звичайні буденні турботи були їй цікаві. Під час таких подорожей вона знаходила у путівниках приватні будинки, де пропонували кімнату зі сніданком, та невеличкі паби, де можна було поспілкуватися з власниками й відвідувачами або просто почитати біля каміна.

Одного разу у якомусь селі у Дейлсі в пабі з нею заговорив хлопець років дев’ятнадцяти. На ній тоді був товстий біло-сірий светр та окуляри для читання. Білявий хлопчина, борода якого тільки-но почала рости. Він вчився в університеті, а у село приїхав прогулятися та почитати навчальні книги. Спілкувався хлопець доволі невміло і вживав фрази з якоюсь іронією — наче посилався на фільми та книги, знані їм обом. Здавалося, що він не може розмовляти без цитування чужих слів. Після двох чи трьох пінт пива він заспокоївся та розповів, що вивчає зоологію, а вдома у нього є дівчата — з натяком на багате любовне життя. Елізабет подобався його ентузіазм та захоплення, яке, вочевидь, супроводжувало його постійно — навіть у цьому простецькому пабі на пагорбі у Йоркширі, де до випивки подавали тільки «фірмовий» стейк та пиріг з нирками.

Вони просиділи аж до вечора, і коли вона піднімалася до себе в кімнату вузькими сходами, то почула, як він іде за нею. Тільки тут вона збагнула, що його інтерес не обмежувався лише розмовами. Вона ледь не розсміялася, коли він незграбно схопив її за руку біля дверей. Довелося поцілувати хлопця у щічку та наказати повертатися до книжок. А проте, коли він постукав у двері за годину, вона впустила його — їй було дуже холодно.

Його переповнювали вдячність та захват, і він не зміг протриматися навіть хвилини. Коротким холодним ранком він спробував ще раз. Елізабет, невдоволена тим, що її будять після учорашньої довгої прогулянки, втомлено піддалася. Вранці він не хотів розмовляти і втік якомога швидше. Вона навіть відчула подобу ніжності до нього, (й було цікаво, яку роль грає цей епізод у його житті та персональній міфології.

Елізабет подобалося жити одній та бути на самоті. Вона їла що завгодно — не турбуючись про комплексність прийому їжі. Наприклад, тарілка смаженої картоплі з грибами, або виноград та персики, або власноруч приготований суп. Вона наповнювала склянку льодом та скибками лимону, зверху доливала джин та слухала, як вибухають льодяні кубики, — для тоніка в склянці майже не лишалося місця. У неї були спеціальні кришечки для винних пляшок — щоб вино не видихалося впродовж кількох днів.

У кінотеатрі вона поринала в чуттєвий потік зображень та музики, не відволікаючись на супутника та розмови. Якщо ж фільм був невдалим — переставала стежити за сюжетом та уявляла власну історію, беручи за основу зображене. Проте вона соромилася своїх самотніх походів у кіно — у фойє часто можна було зустріти знайому пару, котра прийшла провести вечір удвох, тримаючись за руки. Це було причиною, щоби практично завжди ходити в кіно в неділю після обіду — таким чином, коли вона увечері виходила з кінозалу, попереду залишався увесь вечір.

Під кінець вихідних у неї з’являлося бажання з кимось поговорити. Вона обмірковувала прочитані впродовж вихідних статті або побачене по телевізору, і виникала потреба перевірити свою реакцію.

— Що ти знаєш про війну, Ірен? — запитала вона. — Про Першу світову.

— «Склади свої біди в похідний мішок»[4] та все таке інше? Страшна історія, правда?

— Твій батько брав у ній участь? — запитала Елізабет, вирізаючи волокнистий черешок з розрізаного на чотири частини помідора.

— Не думаю. Хоча я ніколи не питала. У якійсь війні він точно брав участь — я бачила медалі.

— Коли він народився?

— Ну, йому не було і тридцяти, коли народилася я. Тобто десь у 1895-му, я думаю.

— Тобто за віком він вже міг воювати у Першій світовій?

— Гадки не маю. Я навіть не знаю, коли то все почалося. Запитай краще Еріка. Чоловіки краще на