Читати книгу - "Третій фронт"

— Тю. Тобто лівак? — Я посунув ящик геть.

— Та зачекай! Арештований у 33-му засуджений за підготовку замаху на радянське керівництво. У 37-му розстріляний.

— А, ну це інша справа. — Я витягнув ящик.

— Машина приїхала! — Це прибігла пані Ялина.

— Нехай Бухгалтер допомагає тягати ящики, а ви там стережіть. Так, Хвильовий.

— Зараз, дивлюся. Так, справжнє прізвище Фітільов… — почав було Георгій.

— Що? Кацап? Далі можеш не читати! — махнув я рукою.

— А чим вам Хвильовий не вгодив? — здивувалася пані Ялина, що почула нашу розмову і повернулася зі сходів.

— Переконаний більшовик. Воював із гетьманцями та петлюрівцями, — зачитав Георгій.

— Тьху, зараза! Справжній кацап!

— Він — талант!

— Пані Ялино, нам тут не таланти потрібні, а патріоти! — Я відкинув ящик Хвильового. Але наступний був теж його. І ще, і ще, і поруч ящики. — Та скільки ж його тут!

— Він був справжньою зіркою тодішньої літератури, автором гасла «Геть від Москви!» — уїдливо сказала пані Ялина.

— Ну, гасло правильне, — засумнівався я. — Що там, Георгію, арештували і розстріляли?

— Та ну ви що, пане Владюшо, хіба можна бути таким невігласом! Хвильовий застрелився! — крикнула пані Ялина. Доводилося кричати, бо шум із-під землі ставав дедалі гучнішим.

— От мудак! Ні щоб червонодупиків хоча б парочку з собою прихопити! Так він застрелився! Лайно! Лівак! Нафіг з пляжу! — крикнув я. Рився у ящиках, але там усюди був Хвильовий.

— Пане Владюшо, ви не праві! — крикнула вчена.

— Пані Ялино, ідіть стережіть машину! Прошу вас! — Я далі відкидав ящики Хвильового. Нарешті! — Так, Валерян Поліщук. Чекай, Поліщук наче вже був!

— Ні, то Клим, а це Валер’ян. Поет, прозаїк, публіцист. Написав книгу «Ленін».

— До побачення, телебачення. Олекса Близько. — Доводилося кричати вже досить гучно, бо шум стояв страшенний.

— Поет!

— Поезія — херня! Григорій Косинка!

— Як?

— Косинка!

— Новеліст! Оповідання «Анархісти». Проти більшовиків! Розстріляний!

— Годиться! — Косинки я знайшов два ящики. Може, було більше, але доводилося поспішати. Відтягнув їх, щоб хлопці бачили, що брати. Присвітив ліхтарем. — Гео Шкурупій! Шкурупій! — волав я.

— Панфутурист! Жертва терору!

— Іди сюди! — Два ящики витягнув. Мене схопив за руку Бухгалтер.

— Треба відходити!

— Ще трохи! Носіть! — Я кинувся до ящиків. — Микола Куліш! Куліш! Куліш!

— Письменник, драматург! «Хулій Хурина»! Розстріляли! — кричав Георгій. Я майже його не чув. Підлога під нами тремтіла, а потім я побачив, як нею побігла тріщина.

— Бери ящик, тікаймо! — заволав я. Бігли утрьох, схопивши по ящику. До дверей лишалося зовсім трохи. Зненацька перед нами вилізла, виваливши шматки підлоги, клешня «Стаханова». Він перекрив шлях до сходів. А іншого не було! Забіг Мовчун, вихопив пістолет і гранату, але то проти клешні «Стаханова» забавки! Он і Бухгалтер забіг. Одразу все зрозумів. Ще удар! Друга клешня вилізла за кілька метрів позаду нас. Підлога затремтіла, ми поточилися, бо важко було встояти. «Стаханов» мав багато клешень, і, мабуть, нам залишалося жити зовсім мало. Мить-дві. Але я ж недарма багато років вивчав чудовиськ. Дуже добре навчився швидко вирішувати і знаходити єдиний можливий шлях до порятунку. Не сумніватися і не вагатися.

Я щосили штовхнув охоронця. Просто в клешню «Стаханова». Та відчула рух і миттєво стиснулася, шматуючи бідолаху. Я махнув Георгію і стрибнув разом із ящиком. Клешня, зайнята охоронцем, не звернула уваги на мій політ. Розрізала бідолашного охоронця навпіл. Георгій теж стрибнув. Клешня щось відчула, вивернулася, намагалася схопити, але тільки дзьобнула по нозі, вирвавши шматок м'яса з литки. Бухгалтер підхопив Георгія, і ми побігли до сходів. Ящик я не випустив. Вибігли у двір. Там стояв китайський фургон. Я кинув ящик і стрибнув усередину. Мовчун побіг до кабіни. Бухгалтер заніс Георгія й зачинив двері. Ми рушили. З інституту чувся страшенний шум. Ми виїхали на Грушевського, я побачив там людей, що тікали геть. Раніше цікавість у людей викликало щось незвичайне. Останні події навчили киян триматися від усього незвичайного подалі, бо там може бути небезпечно.

Ми кудись їхали. Треба було сказати Мовчуну, щоб їхав за місто, але з кабіною зв’язку не було. Нехай їде, куди хоче, аби подалі.

— А де Мишко, охоронець? — спитала пані Ялина. Вона, виявляється теж була у фургоні.

— А що ви тут робите? — здивувався я.

— Вирішила поїхати з вами.

— Ні! З нами дуже небезпечно. Виходьте!

— Пане Владюшо, те, що зараз відбувається, цікаво мені, філологу та історику літератури, тому нікуди я не піду! — рішуче заявила пані Ялина. — І де Мишко?

Бухгалтер відвернувся, Георгій витер з обличчя кров.

— Він загинув, — сказав я.

— Що? Як? — Пані Ялина перелякано дивилася на мене. — Жартуєте?

— Ні. Я штовхнув його до клешні чудовиська. — Сказав правду, не хотів брехати.

— Ви? Навіщо? — ошелешено спитала пані Ялина.

— Щоб воно відволіклося, і в нас із Георгієм був шанс утекти. І ми втекли.

— Ви вбили іншу людину, щоб врятуватися самому! — Пані Ялина подивилася на мене з огидою.

— Так, убив. І це не перший загиблий. І не останній. Війна триває, я тут полководець. Я змушений посилати людей на смерть заради того, щоб врятувати Україну.

— Це ганебні виправдання!

— Це факт. Можете спитати у хлопців, вони все бачили. А я поки що перерахую ящики. Треба знати, скільки письменницького лярду в нас є.

Я підвівся, пішов рахувати. Сімнадцять. Ну, вже непогано.

— Пане Владюшо! — Я почув голос Ялини. — А мною б ви теж пожертвували, якби треба було?

— І вами, і Георгієм, і Мовчуном — це той, хто зараз за кермом, — і Бухгалтером. Всіма б пожертвував, якби треба було. Бо дуже вже висока ціна гри.

— А собою, собою б пожертвували?

— А я вже. Пані Ялино, щоб ви розуміли, — відколи я погодився організовувати третій фронт для захисту України, я помер. Я — мрець, у цьому в мене немає жодних сумнівів. Рано чи пізно кремлядь мене знищить. Чесно кажучи, я думав, що знищить раніше. Але поки що мені дуже щастить.

— У Мишка було двоє дітей.

— Отже, він загинув, щоб їх врятувати. Якщо я програю, України не буде. Тому я не боюся й не сумніваюся. Я покладу стільки людей, скільки треба, аби тільки виграти. І врятувати всю країну.

Не сказав би, що після моїх слів пані Ялина подивилася на мене приязно, але й огиди стало менше.

— Що далі?

— Далі ми їдемо до Канева. Там на горі біля могили Тараса Григоровича запалюємо письменницький лярд і викликаємо духів. Якщо встигнемо до того, як «бродський» і «булгаков» наблизяться, в нас буде шанс. А як ні, то ні. — Постукав у стінку, що вела до кабіни. Через деякий час вантажівка зупинилася,