Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Люди говорять різну дурість, а потім про це жалкують. Я — жалкую. І прошу тебе: залитися, Йатеху, запишися й оберігай мою родину. Як сьогодні. Я переконаю Ель, навіть якщо доведеться…

— Нічого тобі не доведеться, Аеріне-кер-Ноелю.

Вона встала над ним, досі в нічній сорочці, з вологою ганчіркою в руці. Присіла і приклала її до чола сина.

— Я наказала подерти кілька твоїх сорочок на пов’язки. І закип’ятити воду. Скільки поранених?

— Семеро.

— Зараз ми про них подбаємо, — нахилена над сином, вона говорила ламким голосом, короткими рваними фразами. — Я… я лише жінка з рівнин, войовнику. І в мене немає причин любити синів іссарам. Мій батько та брат загинули від ваших мечів. Але… але сьогодні ти врятував мого сина. Я…

Глянула вгору на замасковану постать. Аерін здивувався, побачивши, що вона плаче.

— Я… відчуваю себе так, наче зраджую пам’ять про них. Але якби тебе не було сьогодні… — вона замовкла. Витерла рукавом очі. — Я можу лише повторити за чоловіком: прошу, залишися, Йатеху. Залишися й охороняй моїх дітей.

Лише Велика Матір знала, чого їй коштувало це промовити. Іссар стояв перед ними, трохи розхитуючись уперед-назад. Аерін знав, що він молиться. Схопив дружину за руку, наказуючи зберігати тишу.

Нарешті Йатех знерухомів. З-за прошарків тканини почулося важке зітхання.

— Добре, Елландо та Аеріне-кер-Ноелю, я залишуся у вашому домі та охоронятиму його, немов він є моїм власним.

Вклонився їм.

— І ще одне, Йатеху… — лише зараз Аерін дещо пригадав.

— Так?

— Дякую.

* * *

— У-у-ух… Не думала, що щось подібне взагалі можливе, — вона потягнулася, наче кицька, що просинається після дрімання на сонці. — Як ти це зробив? Треба перекинути одну ногу сюди, другу туди, третю… ох, це була не нога.

Обоє розсміялися.

— За мить покажу тобі це знову. Але зараз…

Вона почула, як він встає та ходить по кімнаті. Дзенькнуло скло.

— Сподіваюся, тобі подобається тепле вино. Іншого в мене немає.

Вона відчула в руці келих, вино було терпким, солодкувато-терпким і міцним.

— Червоне альтарське, улюблене вино батька.

— Він дав мені кілька пляшок.

— Ти його улюбленець. Інколи мені здається, що Ераф має тебе ревнувати.

— А ти?

— Я? Я ж твоя улюблениця, ні?

— Авжеж. Ти, Серен із кухні, і та нова покоївка, як там її?.. Ох! — застогнав, коли вона вдарила його під груди.

— Не раджу тобі пригадувати її ім’я, — муркнула, масуючи зап’ясток. — Ти взагалі не повинен знати імен інших дівчат. Не після того, що я їм про тебе наоповідала.

— Ха! То це твоя справа. А я все не міг зрозуміти, чому вони тікають, ледве мене побачивши. Своєму кузенові ти також наоповідала казочок?

— Герґенові? Ні, він завжди був паяцом.

* * *

Аерін гуляв садом своєї міської резиденції, щиро жалкуючи, що він десь не в іншому місці. Особливо гостро це відчував, коли згадував про товариство племінника. Молодий офіцер, тільки-но підвищений до лейтенанта Четвертої роти полку Леопарда, весь час хизувався начищеною до блиску кольчугою, шоломом і мечем. Сірий плащ, обшитий червоною стрічкою — ознакою рангу — він носив так, немов це був імператорський пурпур.

Його погляди чи те, що він вважав своїми поглядами, пасували до всього його образу.

— Схоже, кархони створюють якісь проблеми нашим купцям.

Не можу дочекатися, коли ми покажемо їм, хто тут править.

Або:

— Кажуть, ті брудні пси з клану Деебгир вкрали двісті голів худоби. Скоро вони заплатять за це кров’ю.

Так ніби піхота могла щось зробити з кочівниками.

— Мій капітан стверджує, що ми, можливо, скоро помстимося за невдачу під Ефгарином. Полк Леопарда поверне собі честь.

Це останнє прозвучало грізно. Аерін вирішив зупинити хвалька.

— Останнім разом, коли полк вдарив по іссарам, повернулася ледве п’ята частина солдатів. А потім східний Айрепр стік кров’ю.

Погляд світло-блакитних очей виражав чисте здивування.

— Але ж дядьку, — тон юнака свідчив, що лише пошана до роду стримує його від того, аби назвати Аеріна дурнем. — Ми тоді були абсолютно неготові. А генерал гет-Борен дав заманити себе в засідку. Тепер ми знаємо ворога — це дикуни та розбійники. До того ж вони узалежнені від води, а в тих пустельних горах її не дуже багато. Вистачить захопити найбільші джерела і трохи почекати. За десять днів вони самі прийдуть, благаючи про ковток — або загинуть, коли битимуться за ті калюжі, які ми їм залишимо.

Аерінові не сподобалося оте постійне «ми» та «ми».

— Твій командир — капітан Рееґфод?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Неважко здогадатися. Скажу тобі дещо, хлопче. Твоєму командиру зараз майже п’ятдесят і він досі капітан. Тебе це не дивує? Адже він походить із сильного роду.

Молодий офіцер задерев’янів.

— Капітан Рееґфод, який був до мене настільки добрий, що прийняв у компанію…

— Чи то пак — ви повпивалися, наче свині. Ну, кажи далі, не відволікайся.

— Капітан Рееґфод пояснив мені, що проблеми з підвищенням у нього через його безкомпромісну позицію. І що тепер усе зміниться: всі побачать, хто із самого початку мав рацію.

Купець знову глянув на племінника. Щире обличчя, високий, худий, мундир сидить, як влитий. Чарівний, мов демон. Схоже, в цій гілці родини боги вирішили підмінити розум на вроду.

— Колись я тобі розповім про молодого офіцера, який після поразки в горах повів залишки своєї роти до одного містечка. Йому було наказано забезпечити тому містечку захист, але почувши, що іссарам наближаються, він кинув поселення напризволяще й помарширував з усіма солдатами на північ так швидко, що зупинили їх лише на півдорозі до Старого Меекхану. Потім він пояснював, що не отримав наказу, і на щастя для нього гінця, якого з тим наказом вислали, справді знайшли мертвим. Без жодних при ньому послань. Його, напевне, хтось пограбував…

Герґен почервонів.

— Що ти хочеш цим сказати, дядьку?

— Нічого, це просто одна з історій тих жорстоких часів.

— Справді?.. — молодий офіцер примружився. — А може, ти розповідаєш ці казочки, бо сам тримаєш у домі прирученого дикуна?

Ага, так ось де собака порилася.

— Ти говориш про Йатеха?

— То він має якесь ім’я? Не має обличчя, але ім’я має, оце так. Тримаєш його на ланцюгу? Годуєш сирим м’ясом?

Молокосос дозволяв собі забагато.

— Йатех — гість у цьому домі. Гість і приятель. Він мешкає з нами десь рік, і я довіряю йому, наче собі самому.

— А тітка Елланда?

Сучий виблядок.

— Елланда також йому довіряє.

Герґен драматичним жестом розвів руки.

— Як можна довіряти комусь, хто не відкриває