Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— Так він тебе давно обійшов,— відповів Страйк.— Він допитав обох людей, з якими Келсі спілкувалася в інтернеті. То глухий кут, вони ніколи не зустрічалися. Зараз Вордл опрацьовує типа, який називає себе Девоті й намагався знайомитися з жінками з того сайту.

— Я вже в курсі про Девоті.

— Звідки?

— Просив моє фото, а коли не отримав, замовк...

— Тобто ти там з психами фліртувала, так?

— Та Господи Боже! — не витримала Робін.— Я прикидалася, ніби теж страждаю на цей синдром, не дуже-то й фліртувала... і не думаю, що варто перейматися через того Девоті.

Вона передала Страйкові горнятко чаю точно тієї креозотової міцності, яка подобалася йому найбільше. Дивним чином це його не втихомирило, а тільки розбурхало.

— Отже, через Девоті перейматися не треба, га? А на якій підставі ти так вважаєш?

— Я вивчаю акротомофілів, відколи надійшов той перший лист до тебе — від чоловіка, поведеного на твоїй нозі, пам’ятаєш? Цей вид розладу рідко передбачає насильство. Гадаю, той Девоті просто мастурбує над клавіатурою, мріючи про те саме, що й інші охочі ампутуватися.

Не знайшовши, що на це сказати, Страйк відпив чаю.

— Хай там як,— провадила Робін (яку зачепило те, що Страйк не подякував за чай),— хлопець, з яким Келсі спілкувалася в інтернеті — той, що мріє про ампутацію,— збрехав Вордлу.

— В якому сенсі збрехав?

— Він був знайомий з Келсі в реальному житті.

— Та ну? — озвався Страйк навмисне буденним тоном.— Звідки ти про це знаєш?

— Він мені сам розповів. Хлопець злякався, коли на нього вийшла поліція. Ніхто з рідних чи друзів не знає про його мрію відрізати собі ногу. Він запанікував і сказав, що не бачився з Келсі. Злякався, що коли зізнається, то потрапить у пресу і муситиме давати свідчення в суді. І коли я його переконала, що є тою, за кого себе видаю, а не журналісткою чи поліціянткою...

— Ти йому сказала правду?

— Так, це було найкраще, бо коли він зрозумів, що це дійсно я, то погодився зустрітись.

— А чого ти вирішила, що він справді прийде? — спитав Страйк.

— Бо ми маємо такий засіб впливу, якого у поліції немає.

— Це ще який?

— Це,— озвалася Робін холодно, жалкуючи, що не може дати іншої відповіді,— ти. Джейсон просто одержимий бажанням з тобою зустрітися.

— Зі мною? — страшенно здивувався Страйк.— Чому?

— Бо він вважає, що ти сам собі відпиляв ногу.

— Що?!

— Келсі його переконала, що ти це сам собі заподіяв. Він хоче дізнатися, як саме.

— В Бога і в душу,— сказав Страйк,— він що, на голову хворий? Та звісно, що хворий,— умить відповів він сам собі.— Хворий на голову. Хоче собі сам відрізати ногу. В Бога і в душу!

— Щоб ти знав, точиться дискусія про те, чи є BIID психічним захворюванням, чи патологією мозку,— повідомила Робін.— Якщо просканувати мозок людини, яка страждає на...

— Та ну його,— перебив її Страйк, змінюючи тему.— Чого ти вирішила, що в цього психа є для нас щось корисне?

— Він бачився з Келсі,— нетерпляче пояснила Робін,— яка, напевно, йому розповіла, чому така впевнена, що ти один з них. Джейсон має дев’ятнадцять років, працює в супермаркеті «Асда» в Лідсі, має тітку в Лондоні й планує тут у неї зупинитися. Поки що домовляємося про дату. Йому треба дізнатися, коли зможе взяти вихідний. Слухай, та він за два потиски рук від людини, яка переконала Келсі, що ти ампутант з власної волі,— додала Робін, роздратована й розчарована байдужістю Страйка до плодів її сольної праці й усе-таки сповнена надії, що він облишить цю вередливість і критичність,— а та людина — майже напевно вбивця!

Страйк випив ще чаю, даючи словам Робін засвоїтися у виснаженому мозку. Гі аргументи були слушні. Те, що вона переконала Джейсона зустрітися,— досягнення. Треба її похвалити. Натомість Страйк сидів мовчки і пив чай.

— Якщо ти думаєш, що краще мені подзвонити Вордлу і розповісти це йому...— почала Робін з помітним обуренням.

— Ні,— відповів Страйк, і поспішність його реакції трохи потішила Робін.— Поки не почули його... не треба марнувати Вордлів час. Скажемо йому, коли дізнаємося, що в цього Джейсона є. Коли, кажеш, він буде в Лондоні?

— Він намагається взяти вихідний; поки що не відомо.

— Ти чи я могли б поїхати до Лідса і поговорити з ним там.

— Джейсон хоче приїхати сам. Не хоче, щоб про щось дізналися його знайомі.

— Добре,— хрипко відповів Страйк і потер червоні очі, намагаючись скласти план, який дасть Робін роботу і водночас не наразить на небезпеку.— Тоді пресуй його й одночасно дзвони по цих номерах, може, буде щось на Брокбенка.

— Я вже почала,— відповіла Робін, і Страйк розчув у її голосі бунт і неминучу вимогу знову вийти на вулицю.

— А ще,— додав Страйк, думаючи на ходу,— я хочу, щоб ти походила по Волластон-Клоузу.

— І виглядала Лейнга?

— Саме так. Добре ховайся, не ходи поночі, а якщо побачиш того типа в шапці, вмикай кишенькову сирену негайно. Краще за все і перше, і друге.

Навіть набурмосений вигляд Страйка не міг притлумити радості Робін від повернення на борт, від того, що вона знову повноцінна напарниця детектива.

Вона ніяк не могла знати, що Страйк сподівається заслати її у глухий кут. Вдень і вночі він роздивлявся входи в маленькі багатоквартирні будинки, регулярно змінював позицію, розглядав балкони й вікна в окуляри нічного бачення. Ніщо не вказувало на те, що десь там усередині ховається Лейнг; нічия широка тінь не проходила за фіранкою, ніхто не мав низького лоба чи тхорячих очей, ніхто кремезний не шкутильгав на милицях і (коли йшлося про Лейнга, Страйк нічого не приймав за належне) не демонстрував боксерської ходи. Кожного чоловіка, який виходив з будівлі чи заходив у неї, Страйк уважно роздивився на предмет подібності до фотографії, яку Лейнг виставив на благодійному сайті, чи до безликої постаті в шапці. Ніхто навіть і близько не був схожий.

— Так,— додав він,— шукатимеш Лейнга, і ще... дай мені половину отих номерів по Брокбенку, поділимо навпіл. Я і далі займатимуся Віттакером. Обов’язково виходь на контакт частіше, добре?

— Обов’язково! — зраділа Робін.— Ой,