Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Я це знаю, — відповів Ріарден. Жодної особливої реакції в його голосі не чулось. Подорож до Флориди все розставила на свої місця.

— Особисто вам ця інформація жодним чином не зашкодить, — зауважив доктор Ферріс. — Ми знали, що, завдавши кривди особисто вам, не примусимо здатись. Ось чому я чесно кажу: вам це не зашкодить. Це зашкодить тільки міс Таґґарт.

Зараз Ріарден дивився просто на нього, але докторові Феррісу чомусь здавалося, що це спокійне, замкнене обличчя віддаляється від нього дедалі дужче.

— Коли звістка про ваш роман пошириться з одного кінця країни в інший, — продовжував доктор Ферріс, — за що візьмуться такі майстри пліток, як Бертрам Скаддер, вашій репутації вона не завдасть жодної шкоди. Якщо не враховувати кількох зацікавлених поглядів та кількох піднятих брів у добре обставлених вітальнях, ви легко відбудетеся. Від чоловіків завжди чекають таких вибриків. Навпаки, це навіть зміцнить вашу репутацію. Для жінок навколо вас з’явиться аура романтичної чарівливості, а серед чоловіків додасть вам певного престижу: вам заздритимуть через таку незвичайну перемогу. Але уявляти те, що станеться з міс Таґґарт, з її незаплямованим іменем, її репутацією, недосяжною для скандалів, її особливою позицією жінки у суворому чоловічому бізнесі, що з нею станеться, що саме вона побачить в очах кожного, з ким перетнеться, що почує від тих, із ким співпрацює, — уявляти все це ви будете самі. І вирішувати.

Ріарден не відчував нічого, крім застиглості та дивовижної ясності. Здавалось, якийсь голос суворо каже йому: «Настав той час. Сцену освітлено — тепер дивись». І він, оголений серед цього яскравого світла, тихо й урочисто чекав, позбувшись усякого страху, болю, сподівань, не маючи за собою нічого, крім бажання знати.

Доктор Ферріс не сподівався, що Ріарден заговорить так повільно та беземоційно, ніби промовляючи якесь абстрактне судження, та ще й не звертаючись до слухача:

— Але ж усі ваші підрахунки зведені на тому факті, що міс Таґґарт — цнотлива жінка, а не шльондра, якою ви збираєтесь її назвати.

— Так, звісно, — погодився доктор Ферріс.

– І що наші стосунки означають для мене значно більше, ніж звичайний роман.

— Авжеж.

— Якби ми з нею були тією мерзотою, якою ви намагаєтеся нас виставити, ваш розрахунок не подіяв би.

— Ні, не подіяв би.

— Якби наші стосунки були такі порочні, якими ви хочете їх показати, ви б не могли нам зашкодити.

— Ні.

— Ми були б тоді для вас недосяжні.

— Так.

Ріарден звертався тепер не до доктора Ферріса. Він бачив довгий ланцюжок людей, що пронизував цілі століття, починаючи від Платона, і бачив нащадка та остаточний плід розвитку цього ланцюжка — некомпетентного дрібного професора із зовнішністю альфонса та душею бандита.

— Колись я давав вам шанс приєднатися до нас, — сказав доктор Ферріс. — Ви відмовились. А тепер можете побачити наслідки. Як чоловік вашого рівня інтелекту думав, що граючи чесно, він зможе перемогти, — я навіть уявити не можу.

— Але якби я до вас приєднався, — сказав Ріарден тим же нейтральним тоном, ніби говорив не про себе, — то що корисного мав би з Оррена Бойла?

— Чорт забирай, та у світі не бракує різних слабаків, яких можна обібрати!

— Таких, як міс Таґґарт? Як Кен Данаґґер? Як Елліс Ваятт? Як я?

— Як кожен, хто вирішив поводитися непрактично.

— Ви про те, що жити на світі — це непрактично?

Він не знав, чи доктор Ферріс йому відповів. Він більше не слухав. Він бачив нерішучу пику Оррена Бойла зі щілинами поросячих очиць, розпухле обличчя містера Моуена, який уникав дивитись як на співрозмовника, так і на факти. Уявляв, як вони виконують послідовність дій: різкими рухами, наче мавпа, яку навчили копіювати ланцюжок м’язових скорочень, щоб виготовити ріарден-метал, не маючи ні знань, ні здатності зрозуміти, що відбувалося в експериментальній лабораторії «Сталі Ріардена» протягом десяти років пристрасті, відданості й болісної наполегливості. Правильно, що тепер вони називають його «дивовижним металом», бо ті десять років і той хист, із яких був народжений ріарден-метал, справді дивовижні; дивовижним — ось яким вони його бачили: невідомий результат незнаної причини, вияв природи, що його неможливо пояснити, але можливо помацати, як будь-який інший вияв природи — камінь або рослину: «Невже ми дозволимо більшості відчувати потребу, поки меншість ховатиме від нас найкращі продукти і методи?»

«Якби я не знав, що моє життя залежить від мого розуму та моїх зусиль, — подумки звертався він до ланцюжка чоловіків, що простягався крізь століття, — якби я не зробив своєю найвищою моральною метою розвивати найкращі зі своїх зусиль, найповніше проявляти можливості мого розуму, щоб підтримувати й розвивати своє життя, ви нічого не змогли б у мене відібрати, нічого такого, що сприяло б вашому існуванню. Щоб скривдити, ви використовуєте не гріхи мої, а мої чесноти, і самі визнаєте це, оскільки від них залежить ваше життя, оскільки ви їх потребуєте, оскільки ви не намагаєтеся знищити моїх досягнень, а прагнете ними заволодіти».

Він пригадав, як цей альфонс від науки казав: «Нам потрібна влада — і це не жарти. Ваші колеги були скнарами, але ж ми знаємо їхні дієві прийоми».

«А нам не потрібна була влада, — подумки звернувся Ріарден до духовних предків альфонса, — і ми не жили коштом тих, кого прокляли. Вміння створювати ми вважали чеснотою, а величину чеснот — мірою винагороди людини. Ми не наживалися на явищах, які вважали злом: не потребували банківських грабіжників для того, щоб функціонували банки, злодіїв — щоб процвітали наші домівки, а вбивць — щоб вони захищали наші життя. Вам потрібні були продукти людських умінь — і водночас ви проголошували, що вміння творити — це егоїстичне зло, тому робили так, щоб міра людської продуктивності була мірою втрат цієї людини. Ми жили згідно з тим, що вважали добром, і карали те, що вважали злом. Ви живете завдяки тому, що засуджуєте, називаючи злом, і самі знаєте, що покаране вами насправді є добром».

Він пригадав собі формулу покарання, що її збиралася застосувати стосовно нього Ліліан, у потворність якої він не міг повірити, — і побачив її тепер неймовірно чітко, як систему мислення, спосіб життя, світогляд. Ось у чому вона полягала: у покараннях, які могли відбуватися тільки завдяки чеснотам жертви; у винайденні ріарден-металу — як підстави, щоб цей метал відібрати; у тому, що честь Даґні та глибину їхніх почуттів одне до одного було використано, як інструмент шантажу; шантажу, проти якого розбещені люди мають імунітет; у мільйонах людей