Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

із Народних Європейських Республік, яких утримували в рабстві, прикувавши їхньою ж волею до життя, їхньою енергією, виснаженою у примусовій праці, їхнім вмінням годувати своїх господарів, системою утримання заручників, їхньою любов’ю до власних дітей, дружин та друзів: ці любов, вміння і задоволення були поживою для погроз та приманкою для перекручень, ця любов була зрощена зі страхом, вміння — з покаранням, амбіції — з конфіскацією, шантаж тут був законом, тому за таких умов можлива була тільки втеча від болю, але аж ніяк не подорож до задоволення; а як єдиний стимул для зусиль та єдина винагорода за досягнення — цих людей утримували в рабстві, прикувавши притаманною їм волею до життя і тієї радості, що вони знаходили. Ось яким був кодекс, прийнятий світом, а ключ до цього кодексу крився у розумінні, що завдяки йому людська любов до існування перетворювалася на коло тортур, тому тільки людина, яка нічого не могла запропонувати, нічого й не боялася, бо чесноти, що зазвичай уможливлюють повноту існування, та цінності, що надають цьому існуванню сенсу, ставали засобами знищення людини: найкращі її риси ставали інструментами агонії, тому життя людини виявлялося цілком непрактичним.

«Твій кодекс — це кодекс життя, — почув Ріарден незабутній голос. — Який же кодекс у них?»

«Чому світ прийняв це?» — думав він. Як можуть жертви схвалювати кодекс, згідно з яким навіть сам факт існування цих жертв робить їх винними?.. І раптом потужний внутрішній вибух примусив його знерухоміти. Він сидів, переживаючи несподіване просвітлення: хіба ж і він цього не робив? Хіба він не схвалив цей кодекс самоосудження? Даґні та глибина їхніх почуттів одне до одного… Шантаж, від якого захищені лише розпусники… Хіба ж і він колись не називав це розпустою? Хіба він не був перший, хто кидав їй в обличчя принизливі слова, що ними тепер її погрожують закидати публічно? Хіба він не визнав провиною найвище щастя, яке йому випало зазнати?

«Ви не допускаєте у своєму сплаві навіть одного відсотка домішок, — казав йому незабутній голос, — чому ж допускаєте їх у власному моральному кодексі?»

— Ну, то як, містере Ріарден? — пролунав голос доктора Ферріса. — Тепер ви мене розумієте? Ми отримаємо метал чи зробимо зі спальні міс Таґґарт публічне місце?

Доктора Ферріса Ріарден не бачив. З надзвичайною чіткістю, що променем висвітлювала перед ним кожну загадку, він пригадав той день, коли вперше побачив Даґні.

Це було кілька місяців по тому, як вона стала виконавчим віце-президентом «Таґґарт Трансконтиненталь». Протягом певного часу він скептично сприймав чутки, що залізницею керує сестра Джима Таґґарта. Того літа, коли його дедалі більше дратували затримки з їхнього боку та протиріччя щодо чергового замовлення рейок для нового відрізку їхньої колії (Таґґарт спершу зробив замовлення, а потім почав його змінювати та відкладати), хтось порадив поговорити з Джимовою сестрою, щоб отримати бодай якесь уявлення про лінію поведінки «Таґґарт Трансконтиненталь». Він зателефонував до її офісу, призначив зустріч і наполіг, щоб вона відбулася того ж дня. Її секретарка сказала, що міс Таґґарт саме збирається на місце прокладення нового відрізку між Нью-Йорком та Філадельфією, на станції Мілфорд, але якщо він захоче, то може під’їхати просто туди. На зустріч він вирушив із відчуттям обурення: йому не подобалися бізнес-леді, з якими випадало зустрічатися; до того ж, Генк вважав, що залізниці — це не той бізнес, із яким варто гратися жінкам. Він очікував побачити зіпсовану спадкоємицю, яка використовувала своє ім’я і стать замість умінь і навичок, надмірно випещену жінку з вискубаними бровами, схожу на керівницю універмагом.

Він вийшов із останнього вагона далеко від самої станції Мілфорд. Навколо звивалися запасні колії, а вантажні вагони, крани, парові екскаватори спускались від головного шляху схилом яру, де чоловіки готували дорожнє полотно для нового відрізка. Він рушив стежкою між запасних колій до будівлі станції. Аж раптом зупинився.

Серед нагромадження техніки, на даху вагончика, стояла дівчина.

Вона дивилась угору, здійнявши голову, пасма скуйовдженого волосся тріпотіли на вітрі. Її простий сірий костюм, мов тонке металеве покриття, окреслював тендітне тіло на тлі залитого сонячним світлом неба. В її постаті була легкість і розкута точність, характерна для зарозумілої та самовпевненої людини. Пильним та цілеспрямованим поглядом компетентної особи, яка насолоджується власними обов’язками, вона спостерігала за роботою. Здавалося, наче це — її місце, її момент і її світ, ніби насолода — її природний стан; її обличчя було осяяне живим, активним розумом. Це була юна дівчина з устами жінки, яка, здавалося, не усвідомлювала власного тіла і сприймала його, як справний інструмент, готовий слугувати її меті у будь-який бажаний спосіб.

Якби Ріарден ще мить тому запитав себе, якою повинна бути жінка, він відповів би, що й гадки не має. Але, дивлячись на неї, зрозумів, що саме такий образ і носив у собі впродовж багатьох років. Але він не дивився на неї, як на жінку. Він забув, де і з якою метою перебуває, натомість відчув дитячу радість цього моменту, насолоду неочікуваного та невиявленого; з захопленням усвідомив, як рідко йому випадало бачити щось таке, що подобалося по-справжньому, цілком і повністю. Ріарден дивився на неї з легкою усмішкою, як дивився б на скульптуру чи ландшафт, відчуваючи чисту насолоду споглядання, кришталеве естетичне задоволення, якого ніколи ще не зазнавав.

Неподалік проходив стрілочник, і Ріарден, вказуючи на неї, запитав:

— Хто це?

— Це Даґні Таґґарт, — відповів той.

Ріарден відчув, що слова застрягли йому поперек горла. Відчув, як подих перекрило внутрішнім струменем, що повільно розпливався вниз усім тілом, несучи з собою обважнілість, виснажливу важкість, яка залишала йому тільки одну можливість. Надзвичайно чітко він усвідомлював, де перебуває, як звати цю жінку, усвідомлював усе, що означало її ім’я, але всі ці обставини було відсунуто кудись на периферію; вони тиснули на нього, поки він стояв у центрі, становлячи суть і сенс цього кола, а його єдиною реальністю було бажання володіти цією жінкою, негайно, тут, на даху вагончика, у сонячному промінні, заволодіти нею ще до того, як між ними пролунає бодай слово на знак привітання й початку знайомства, тому що ця дія була б найпромовистіша і вони обоє на неї давно заслуговували.

Жінка обернулася. Її погляд повільно накреслив у повітрі дугу, зустрівся з його поглядом і зупинився. Він був переконаний, що Даґні зрозуміла значення його погляду, що він прикував її увагу, хоча жінка і не сформулювала це для себе самої.

Вона перевела погляд — і Ріарден побачив, що Даґні розмовляє з чоловіком, який стоїть біля вагона і