Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Зранку виконавши всі необхідні гігієнічні та косметологічні процедури, зараз я терпляче чекала завершення макіяжу. Мене вже вбрали в сукню і спорудили високу зачіску, пустивши кілька пасом біля обличчя. Поруч постійно крутилася моя мама, роздаючи "цінні" поради майстрині, на що та тільки з розумінням посміхалася, стримано дякувала і продовжувала створювати заздалегідь продуманий образ.

Поруч на моєму ліжку розвалилися вбрані з нагоди Лоя і Матео. Їх підпустили до мене тільки зараз. Спочатку я сумнівалася, чи буде хлопцеві комфортно в нашій жіночій компанії, але з іншого боку - не до Яноша ж його відсилати? Вловивши момент, відшукала очима відображення Тео в дзеркалі. Виглядав друг більш ніж задумливим.

- Тео, у тебе все гаразд?

- А? Так, усе добре.

- Про щось задумався?

- Та так, просто цікаво, чому колір сукні такий?

- А який має бути?

- Ну, білий...?

- Так, білий був би ідеальний, - сумно зітхнула я.

Мама тут же шикнула на мене, суворо насупивши брови:

- Не говори дурниць! - а потім обернувшись до Тео пояснила, - білий у нас символізує траур.

- Готово! - з полегшенням видихнула майстриня і відійшла вбік.

Я встала і трохи насторожено підійшла до ростового дзеркала. У ньому відбилася справжня демониця з хижо підведеними очима і яскраво червоними губами. Багряна сукня щільно облягала тонку талію, розширюючись до низу. Прямі м'які складки робили поділ сукні настільки пишним, що можна було обійтися без незручного криноліну. Широкі рукави-крила з найніжнішого гіпюру покривали мої руки до середини пальців.

Майстерна вишивка з використанням рубінів на корсеті, найтонше мереживо на подолі - модистка розстаралася на славу. Чомусь раніше в попередні примірки я не надавала цьому значення. Але зараз, коли образ нареченої був повністю завершений - всі ці деталі набули значущості. На довершення до всього, на мене накинули червону фату, що забарвила світ у криваві тони.

Я обернулася до друзів. Лоя сумно посміхнулася:

- Ти маєш приголомшливий вигляд.

- Повністю згоден! - захоплено вигукнув Матео.

Мама судорожно зітхнула, але нічого не сказала, лише стиснула тремтячі губи. І хоч очі її залишалися сухими, моргала вона частіше, ніж зазвичай. Останні хвилини спокою були зруйновані рішучим стуком у двері, після якого до кімнати увійшов батько. Завмерши на порозі він із захопленням і гордістю оглянув мене з голови до ніг.

- Крихітко моя, ти прекрасна!

Мама підійшла до нього і обійняла, притулившись щокою до плеча. Оглянувши мене востаннє, погладила чоловіка по передпліччю і так само, не зронивши ні слова, махнула рукою, підкликаючи друзів, та відвела їх до місця дії.

- Ти зробила неможливе - позбавила дару мови свою матір! - прокоментував батько.

- Твоє щастя, що вона тебе не чує, інакше ефект від мого вигляду зійшов би нанівець за лічені секунди.

Батько підійшов ближче і простягнув руку:

- Навіть шкода віддавати тебе цьому коту.

- Так не віддавай, - зробила я останню свідомо провальну спробу уникнути весілля.

- Ти ж прекрасно знаєш, я не можу інакше.

Зітхнувши, він підійшов впритул і акуратно притиснувши мене до себе промовив:

- Я знаю, як тобі. Виходити заміж у такому юному віці ще й за нелюба - це несправедливо. І не такої долі я тобі хотів би. Але наші бажання рідко збігаються з дійсністю, - зі зміненою інтонацією він додав. - Прошу придивися сьогодні до свого майбутнього чоловіка - можливо, він зможе тебе здивувати. І заради всього, що тобі дорого, не нароби дурниць!

- Наче в мене буде можливість зробити щось не так.

- Ну знаєш, бували в історії різні випадки.

- Які?

- Я розповім тобі після обряду, якщо захочеш, - хитро посміхнувся батько, зараз як ніколи ставши схожим на брата. - Ну, гаразд, думаю, на нас зачекалися вже.

Він знову простягнув руку мені руку. Важко зітхнувши, я вклала свою долоню - пора!

***

Храм Єдиного розташовувався за озером, потопаючи в зелені доглянутого лісу. До монументальної будівлі з єдиним входом вели нерівномірні сходинки, починаючи з великих і високих, до самого кінця вони згладжувалися, символізуючи важкий шлях, який треба подолати, щоб бути почутими богом.

Із зовнішнього боку стіни храму були облицьовані чорними плитами графіту. Усередині земна обитель бога виблискувала сліпучою білизною. Дах же був повністю скляним і безперешкодно пропускав сонячні промені. Тут не було нічого зайвого: прямокутний вівтар із білого мармуру зі срібною жертовною чашею посередині.

Перед вівтарем стояв Янош, праворуч від нього за кілька кроків завмерли його батьки, сестри і брат. Ліворуч, віддзеркалюючи перевертнів, застигли моя мама і друзі. Дядько стояв по інший бік вівтаря, ліворуч від нього лежав заповнений аркуш паперу - найімовірніше договір, а праворуч - церемоніальний ніж.