BooksUkraine.com » Сучасна проза » Таємниче полум'я цариці Лоани 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

174
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Таємниче полум'я цариці Лоани" автора Умберто Еко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 125
Перейти на сторінку:
окулярами, драними шкарпетками й останньою напівповною коробкою тютюну? І бозна-чим іще.

Туман розходиться. Дивно, я пригадую Бруно, що повзає рачки, але зовсім забув день, коли народилася Карла, свій випускний, зустріч з Паолою. Раніше я не пам’ятав геть нічого, а тепер пригадую все своє дитинство аж до дрібниць, але не пригадую, як Сибілла вперше зайшла до моєї студії, шукаючи роботу, не пам’ятаю, коли написав свій останній вірш. Не спроможний пригадати обличчя Ліли Саба. Якби я лишень згадав її, цей безкінечний сон набув би сенсу. А я не пам’ятаю жінки, яку шукав усе своє доросле життя, бо ще не згадав ані крихти з того дорослого життя. Ані крихти з того, що ввійшло в моє доросле життя і що я жадав звідти викинути.

Мушу чекати чи приготуватися до довічного блукання стежками перших шістнадцяти років мого життя. Врешті, може, це й достатньо, тим паче якщо я заново переживатиму кожну мить і кожну подію тих років. Тоді я зможу протягти так ще шістнадцять років. Не так уже й мало, матиму вже сімдесят шість. Чудова тривалість життя... А Паола протягом усіх цих років міркуватиме, чи варто повернути коліщатко апарата.

Але хіба не можна спілкуватися телепатично? Я б міг подумки зосередитись на Паолі й послати їй наказ. А то краще — спробував би на по-дитячому ясну й незахаращену голову послати сигнал: «Повідомлення для Сандро. Повідомлення для Сандро. Сірий Орел з пляшки «Фарне Бранка», Сірий Орел викликає, як чуєте мене, відгукніться. Прийом». А малий передає: « Зрозумів, чую вас добре».

У місті я знуджуюся. Ось четвірко нас, жевжиків у коротких штанцях. Ми бавимося на дорозі біля дому. Дорога така собі, ледве проплентається одна машина за годину. І як нам дозволили бавитися на шляху? Граємося кульками. Іграшки для злидарів, коли немає інших забавок. Кульки були або глиняні, коричнюваті, або прозорі скляні з орнаментом, або молочно-білі з червоними прожилками. Гра перша — «ямочки»: із самої середини шляху, ковзнувши вказівним пальцем по великому, треба було щиглем загнати кульку в ямку, заздалегідь викопану обабіч тротуару (але висококласні гравці роблять щигля великим по вказівному). Дехто заганяє кульку з льоту, а інші — за кілька щигликів. Наступна гра — «п’ядь», яку ми у Соларі називали «недопалок». Грати так само, як і в «ямочки», тільки тепер слідом за першою кулькою треба посилати наступну, але на відстань не ближче ніж п’ядь. Відміряти необхідно чотирма пальцями.

Та найбільша шана й загальне захоплення випадало тим, хто вмів запускати дзиґу. Але не таку, як у багатих дітей, зроблену з розфарбованого металу й помережану різнокольоровими смужками, яку запускаєш, надавивши на пиптик зверху, котрий запускає пружину, і коли дзиґа крутиться, то з тих стрічечок утворюється різнобарвний вир. Ні, не таку. А бідняцьку, дерев’яну. Така собі дупка — круглобока конусоподібна пузата груша, нагорі — гвіздочок, а сама дзиґа впоперек оперезана спіральними борознами. Обкручуєш шпагатом точнісінько у борозни, а потім щодуху смикаєш за вільний кінчик мотузки, і дзиґа розкручується. Ще й не кожен на таке диво здатен. У мене не виходить, я ж бо розбещений дорогими дзиґами, котрі запускати набагато легше, тому мене всі беруть на кпини.

Того дня нам не випало погратися на шляху, бо вздовж тротуару якісь чоловіки у піджаках і краватках сапали поміж бруківкою бур’яни. Працювали вони без ентузіазму, заледве ворушачи руками. Один пан заговорив до нас, цікавлячись різними забавками, де можна використовувати кульки. Розповів, що коли був малим, грався у «коло»: малював палицею на землі чи крейдою на тротуарі кільце, складав у нього кульки, а потім, узявши кульку трохи більшу, намагався вибити кульки за межі кільця. Перемагав той, хто виб’є більше кульок. «А я знайомий з твоїми, — кивнув він мені, — передавай мої вітання. Скажи, від пана Феррари, що продавав капелюшки».

Я передав. «Євреї, — мовила мама. — Це їх відправили на примусові роботи». Тато звів очі до неба й протягнув: «Аякже». Пізніше я, звісно, пішов до діда до книгарні й спитав, чого це євреїв відправляють на примусові роботи. Дід пояснив, що як зустріну кого, то треба бути ввічливим і шанобливим, бо то гарний люд. Але тоді він мені так і не пояснив, чому ж тих євреїв примушують працювати, бо я ще був занадто малим. «Але мовчи й нікому моїх слів не переповідай, особливо вчителеві. Sas gira».

Тоді мене зацікавило, як це євреї можуть продавати капелюшки. Адже капелюшки, котрі я бачив на плакатах, що висіли на стінах, чи у рекламах, були такі вишукані й аристократичні.

Наразі, чого мені було перейматися євреями. І лише за кілька років дід показав мені газету за 1938 рік, де писали про чистоту раси. Але тоді, у тридцять дев’ятому, я мав лише шість рочків і ще не вмів читати.

А за кілька днів ані пан Феррара, ані інші чоловіки сапати бруківку не прийшли. Тоді я подумав, що після невеличкого покарання їх уже відпустили додому. Лише після війни я підслухав, як хтось розповідав мамі, що пан Феррара помер у Німеччині. Взагалі, після війни я дізнався багато чого. І про те, звідки з’являються діти (укупі з тим, що за дев’ять місяців цьому передує), і про те, як гинуть євреї.

Коли ми переїхали до Солари, моє життя цілковито змінилося. У місті я був понурою дитиною і зустрічався з однолітками лише на кілька годин на добу. Решту часу я або, згорнувшись калачиком, залягав з книжкою, або пиряв на велосипеді. Єдиним місцем, де мені було по-справжньому цікаво, — це дідова крамничка. Поки дід теревенив з клієнтами, я шпортався, шпортався, осліплений усе новими й новими одкровеннями. Через таке життя я ставав усе самотнішим і почав жити лише власними фантазіями.

Але в Соларі, де я збігав униз до селища і йшов до сільської школи сам-один, носячись по полях і виноградниках, я почувався вільним. Переді мною простягалася неозора й недосліджена територія. У мене було так багато друзів, поплічників, щоб облазити все навкруги. Головне — збудувати хатинку.

Тепер я можу побачити геть усе своє життя в божниці Ораторіо, як у кінострічці. І не кільцями, як у солітера, — нарешті це повноцінна вервечка подій...

Мабуть, наша хатинка не нагадувала справжнє помешкання, зі стріхою, стінами й дверима. Скорше це була невеличка печера, розколина, яку ми закривали лише назбираним гіллям і листям. Аби лише залишити амбразуру, крізь

1 ... 88 89 90 ... 125
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниче полум'я цариці Лоани"