Читати книгу - "Аутсайдер"

— Міз Ґібні? — спитав Гові, зробивши крок уперед.

— Так, — засапуючись, промовила вона. — Я спізнилася?

— Власне кажучи, ви прийшли на дві хвилини раніше, — відповів Алек. — Дозвольте взяти вашу сумку? Важка на вигляд.

— Усе гаразд, — сказала Голлі, переводячи погляд від коренастого лисуватого адвоката до слідчого, який найняв її.

Пеллі був принаймні на шість дюймів [200] вищий за свого боса, мав сивувате волосся, зачесане назад, а з одягу — жовтувато-коричневі слакси і білу сорочку з розстебнутим коміром.

— Решта вже тут? — спитала Голлі.

— Майже, — мовив Алек. — Детектив Андерсон… а, про вовка промовка.

Голлі озирнулася й побачила, що до них наближається трійця. Одна з них — жінка, що в середньому віці зберегла рештки молодявої вроди, хоч кола під очима, які вона частково приховала основою та невеликою кількістю пудри, натякали на те, що останнім часом вона не дуже добре висипляється. Ліворуч від неї крокував худавий, нервового вигляду чоловік, у якого позаду поміж ретельно зачесаного волосся на потилиці стирчав чубчик. А праворуч…

Детектив Андерсон був високий, із похиленими плечима й зачатками черевця, яке тільки нагулюватиме жиру, якщо він не почне займатися фізичними вправами та стежити за раціоном. Голова трохи випнута наперед, а яскраво-сині очі уважно роздивлялися Голлі з ніг до голови, мов проглядали наскрізь. Біллом він не був, звісно що ні, Білл помер два роки тому й уже ніколи не повернеться. До того ж цей чоловік був значно молодший за того Білла, якого Голлі побачила під час їхньої першої зустрічі. Гостра цікавість, написана на обличчі детектива, — ось що їх споріднювало. Він тримав жінку за руку, тобто вона мала бути місіс Андер­сон. Чудно, що вони виріши прийти разом.

Тоді посипалися представлення. Стрункий чоловік із чубчиком, як виявилося, був прокурором округу Флінт, Вільямом (прошу, кличте мене Біллом) Семюелзом.

— Ходімо нагору, треба забиратися з цієї спеки, — запропонував Гові.

Місіс Андерсон (Джинетт) спитала Голлі, чи вдалий був у неї переліт, і Голлі відповіла, як годиться. Тоді вона повернулася до Гові й спитала, чи є аудіовізуальні засоби в кімнаті, де вони засідатимуть. Адвокат сказав, що так, звісно, і вона вільно може ними користуватися, якщо має відповідні матеріали для показу. Коли вони вийшли з ліфта, Голлі поцікавилася жіночою вбиральнею.

— Усього на пару хвилин. Я прямцем з аеропорту їхала.

— Аякже. У кінці коридору ліворуч. Там має бути відчинено.

Голлі боялася, що місіс Андерсон запропонує скласти їй компанію, але Джинетт не стала такого робити. І це було добре. Голлі дійсно треба було попісяти («козу прив’язати», як завжди казала її мама), та була в неї на меті й важливіша справа, якою можна займатися лише на самоті.

Сидячи в кабінці із задраною спідницею і торбою, поставленою між ногами в зручних лоферах, Голлі заплющила очі. Знаючи, що в оздобленому кахлями приміщенні звуки неодмінно посилюються, вона молилася мовчки.

«Це знову Голлі Ґібні, і мені потрібна допомога. Я знаю, що мені навіть з одним незнайомцем важко знайти спільну мову, а сьогодні я матиму справу з шістьма. Чи сімома, якщо вдова Мейтленда теж прийде. Я не те щоб нажахана, але збрешу, як скажу, що не боюся. Біллу такі речі добре вдавалися, але я — не він. Просто поможи мені обладнати все так, як би це зробив він. Поможи мені прийняти їхню природну невіру й не злякатися її».

Закінчила вона вголос, хоч і пошепки:

— Господи, будь ласка, поможи мені не облажатися, — вона замовкла, потім додала: — Я не курю.

  5

Зустріч відбувалася в конференц-залі Говарда Ґолда, і хоч вона виявилася меншою за ту, що показували в «Гідній дружині» [201] (Голлі передивилася всі сім сезонів і тепер узялася за сіквел), та все одно була дуже хороша. Підібрані зі смаком картини, полірований стіл із червоного дерева, шкіряні крісла. Місіс Мейтленд таки прийшла. Вона сиділа по праву руку від містера Ґолда, а сам Гові зайняв чільне місце за столом і поцікавився, кого вона попросила наглянути за дівчатками. Марсі змучено всміхнулася.

— Лукеш і Чандра Пател зголосилися. Їхній син грав у команді Террі. Власне кажучи, Бейбір стояв на третій базі, коли… — вона поглянула на детектива Андерсона. — Коли ваші люди його заарештували. Бейбір дуже горював. Не зрозумів, що таке сталося.

Андерсон схрестив на грудях руки й нічого не відповів. Дружина поклала йому долоню на плече та прошепотіла щось, для чужих вух не призначене. Андерсон кивнув.

— Оголошую наше засідання відкритим, — сказав містер Ґолд. — Порядку денного в мене немає, та, може, наша гостя згодиться розпочати. Це Голлі Ґібні, приватний детектив, яку Алек найняв розслідувати Дейтонський бік нашої справи, якщо припустити, що два випадки дійсно-таки пов’язані. Це одне з тих питань, яке ми сьогодні можемо з’ясувати.

— Я не приватний детектив, — заперечила Голлі. — Ліцензія приватного слідчого є тільки в мого партнера, Пітера Гантлі. Наша компанія в основному займається пошуком викрадених автівок і боржників-неплатників. Вряди-годи беремося за кримінальні справи — несерйозні, щоб нас поліція не насварила. Ще нам, наприклад, щастить зі зник­лими домашніми улюбленцями.

Резюме прозвучало непереконливо, і Голлі відчула, як до обличчя прибуває кров.

— Міз Ґібні трохи применшує свої заслуги, — сказав Алек. — Наскільки я знаю, за вашої участі присочили злісного втікача на ім’я Морріс Белламі.

— Цією справою займався мій партнер, — мовила Голлі. — Мій перший партнер. Білл Годжес. Він уже помер, містере Пеллі… Алек… як вам відомо.

— Так, — відповів Алек. — Прийміть мої співчуття.

Латиноамериканець, якого детектив Андерсон представив як Юнеля Сабло з Поліції штату, прочистив горло.

— Здається, — мовив він, — що ви з містером Годжесом також були залучені до справи про тероризм і масове вбивство за допомогою транспортного засобу. За участі молодика на ім’я Гартсфілд. І ви, міз Ґібні, особисто зупинили його, перш ніж він зумів підірвати концертний зал, повний-повнісінький глядачів. Цей вибух міг забрати життя кількох тисяч хлопців і дівчат.

Столом пронісся шепіт. Голлі відчула, як обличчя червоніє ще дужче. Як би вона хотіла розповісти їм, що нічого в неї не вийшло, що вона лиш на деякий час призупинила гоміцидні амбіції Брейді, що перш ніж спинитися назав­жди, він повернувся та спричинив ще більше смертей. Та для таких зізнань це був невдалий час і невдале місце.

Лейтенант Сабло ще не закінчив:

— Якщо правильно пам’ятаю, ви за це отримали подяку від міста?

— Власне, ми втрьох отримали подяку, але вона звелася до золотого ключа й десяти років безкоштовного проїзду в автобусі, — вона оглянула присутніх і невдоволено відмітила, що й досі червоніє, мов шістнадцятирічна дівчинка. — Це було давно. А щодо теперішньої справи, я б радше залишила свій звіт наостанок. Як і висновки.

— Наче останній розділ у тих старих