Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Мабуть, ти розумієш, що ми з колгоспниками риболовецької бригади легко знешкодили й інших чужинців за допомогою сітей. Дивна річ, але ці істоти, хоч і досить кмітливі по-своєму, були безпорадні проти такої нескладної речі, як рибальська сіть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потім, коли всіх їх було полонено і з лісу більше не з’являвся ні один чужинець, я наполіг на тому, щоб колгоспники всією бригадою вирушили туди, де впав учорашній метеорит. У мене не було ніякого сумніву, що Стьопа мав слушність: ми бачили не метеорит, а загадковий міжпланетний корабель з таємничими прихідцями з якогось іншого світу.

Невідомо, як саме пощастить нам домовитися з ними, істотами, що, ясна річ, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже підступні, — про це свідчив їхній напад на Стьопу і Петра і те, що вони відрядили цілий загін удаваних Стьоп до нашого селища. Звичайно, їхня мета для нас лишилася таємницею, але, гадаю, вона була все-таки ворожа. І якби вони не помилилися, вирішивши, що досить однієї копії людини для переконливого зображення цілого натовпу, то хтозна, як усе закінчилося б.

Отже, ми вирушили до місця приземлення міжпланетного корабля. Та нас чекало розчарування. Ми побачили поламані, розчавлені дерева, обпалену вогнем ділянку лісу, але корабля вже не було. Мабуть, він встиг злетіти. Певно, його команда якимсь чином довідалася про невдачу своєї першої експедиції й поспішила полетіти, кинувши напризволяще бранців.

Найсмутнішим для мене було те, що ми не могли відшукати ніяких слідів Стьопи Лознікова і Петра Селіна. Зник і мій улюбленець Джой. І я подумав, що міжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви мій подив і радість, коли в кущах, досить далеко від місця, звідки стартував корабель, пролунав слабкий голос:

— Іване Захаровичу!.. Іване Захаровичу!.. Допоможіть нам!..

Обидва вони, і Стьопа і Петро, лежали в тих кущах. Стьопа міг говорити, Петро був нерухомий і тільки згодом трохи отямився. Що трапилося з ними, вони не знали. Пам’ятали лише, що їх схопили, коли вони спали. Петро спробував опиратися, але з цього нічого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи застосували якийсь снотворний засіб. Але вони весь час були непритомні.

Коли хлопці оговтались, ми почали розпитувати їх… Раптом пролунало радісне гавкання й скавучання. З кущів виповз, тягнучи задні лапи, мій Джой! Він лагідно, мов благаючи пробачення, лизнув мої руки, і я трохи не заплакав… Певно, його теж оглушили, але опритомнів він значно швидше ніж хлопці.

…От і все, що я хотів розповісти тобі, любий Андрію. Якщо тобі захочеться довідатися про ще якісь подробиці цієї дивної події, приїжджай до нас. Ти, звісно, зможеш написати про все це не так, як я, — адже ти журналіст.

Шкода тільки, що ці бридкі істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одна за одною — можливо, наша їжа для них непридатна, а може, вмирають з нудьги. Адже їхня експедиція, мета якої так і лишається неясною, закінчилася нещасливо. До речі, вони вже не намагаються зберігати риси людини; ці загадкові істоти поступово перетворюються на напівпрозорі мішки, вкриті зморшкуватою шкірою, і скидаються на велетенських медуз чи слимаків. І тільки у великих, круглих, нерухомих очах усе така ж невгамовна лють і зненависть до нас.

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу, хоч учені і намагаються їх урятувати. Адже вони становлять неабиякий інтерес для науки. Видно, мета їхніх відвідин Землі так і лишиться загадковою”.

БЛИСКАВКА В ПОЛОНІ

Гроза заважала професорові Екслеру. Він підвівся, грюкнувши кріслом, зсунув окуляри на лоб і нервово почав ходити по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі її прямокутника. Справді, безнастанні блискавиці й різкі удари грому не допомагали мислити.

А втім, професор Екслер не звернув би ніякісінької уваги на грозу, коли б не події, що відбулися раніше. Він гнівно поглянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру, і ще швидше заходив навскоси по кімнаті.

Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:

“Любий дядечку! Я захопився роботами місцевих майстрів, що чудово виробляють з мармуру різні речі. Отож і придбав у них цю прекрасну скриню з суцільної брили мармуру і надсилаю її Вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, вкиньте туди, до речі, і мого ворога — вашого лютого бульдога Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте як хочете цей подарунок свого племінника, що шанує і любить Вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до Вас власною персоною. Ваш Дік”.

Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюбленого бульдога Джіма — в цю незграбну річ?.. Ні, Дік, хоч він і племінник професора Екслера, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!

Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.

— Заходьте!

На порозі стояла худорлява жіноча постать. Економка професора місіс Пунд несміливо промовила:

— Пане професор, — у вас знову незачинене вікно. Боронь боже блискавка вдарить…

— Ідіть геть! Ну? — гримнув професор грізніше від грому.

— Мене вже немає… немає!

Двері знову зачинилися. Професор, засунувши руки в кишені, люто дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася: місіс Пунд не здавала позицій одразу. Професор тупнув ногою:

— Ну?

Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Екслер почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть легкий присвист, наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках — і вражений застиг.

На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібрувала і здригалася. Куля скидалася на їжака, тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху… Ні, не стирчало, а мінилося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збиралася стрибнути в кімнату. Від неї йшло це дивне шипіння: то горіла фарба на вікні.

Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а блакитне чудо вже м’яко гойднулося, відірвалося од підвіконня й повільно попливло, немов іграшкова повітряна кулька, вздовж кімнати. Воно коливалося, воно плавко оминало речі, ніби навмисне обходячи їх.

Ні, професор Екслер не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але не з переляку. Тремтячими губами він прошепотів:

— Куляста блискавка!