Читати книгу - "Пташиний спів"

Зупинитися на ніч вона вирішила у готелі в Аррасі — Боб сказав, що біля цього міста доволі багато кладовищ та полів бою. Готель розташовувався на вузькій боковій вулиці із тихою площею в кінці. Вона проминула залізні ворота, підійшла до вхідних дверей гравійною стежкою та пірнула всередину.

Праворуч від входу розташовувалась їдальня з лампами, котрі низько висіли зі стелі. У кімнаті сиділо лише п’ять чи шість чоловік — вільних столиків було дуже багато. Лунав дзвінкий стукіт столових приборів об посуд. Біля дверей до кухні стояв згорблений офіціант і спостерігав за гостями.

Рецепція була у закутку під сходами. За нею стояла жінка з волоссям кольору сталі, забраним у пучок. Вона поклала ручку та крізь товсті скельця окулярів подивилася на гостю. Була лише одна кімната з власною ванною. Речі хтось принесе пізніше. Чи буде вона вечеряти у готелі? Елізабет відмовилась. Речі свої — невеличку валізу — вона сама понесла довгим коридором, де мерехтіли лампи та робилося чимраз темніше, чимдалі вона відходила від сходів. Нарешті вона знайшла двері з потрібним номером. За ними була велика кімната зі стінами, обклеєними шпалерами з божевільними візерунками поверх фарби дев’ятнадцятого століття. Тут вочевидь намагалися створити атмосферу сералю — над ліжком з чотирма стовпами висів балдахін. Хоча овальні дверні ручки та столики з мармуровими стільницями не пробували зробити трохи «східнішими». Пахло вологим картоном — або, можливо, коричневим тютюном з минулого десятиліття, — з нотою чогось солодкого — мабуть, довоєнного лосьйону, або ж це були спроби замаскувати давню проблему із системою водопостачання.

Елізабет вийшла у темряву ночі. Дійшовши до головної вулиці, праворуч побачила площу та станцію, а попереду — верхівку собору або великої церкви. Тримаючи шпиль у полі зору, вона пересувалася вузькими вулицями, шукаючи приємне місце, де можна повечеряти і де самотня жінка не привертала б уваги. Вона вийшла на велику площу, схожу на Гран-Плас у Брюсселі, й спробувала уявити, як би ця територія виглядала, заповнена британськими військами, вантажівками та кіньми, — хоча вона була не впевнена, чи у них тоді уже були вантажівки, як, власне, чи вони ще використовували коней. Повечеряла вона у барі, де цілий натовп молодих чоловіків грав у настільний футбол. З динаміка, який висів над дверима, лунала музика в стилі «поп», яку іноді перебивав звук двотактного мотоцикла, заведений кимось одразу біля входу.

Вона вирішила пошукати Аррас в алфавітному покажчику в кінці книги Боба — там були посилання на штаби, транспортні служби, а також величезна кількість цифр, назв полків, батальйонів та імен офіцерів. Офіціант приніс оселедець та картопляний салат — обидві страви виглядали так, наче їх тільки-но дістали з консервної бляшанки. Поруч з її келихом він поставив глек з вином (тут вдавали, що напій зроблений у селі).

Чим займалися військові у місті? Вона думала, що війни проходять за межами міст, на відкритих ділянках. Вона випила трохи вина. Яке це взагалі має значення? Це взагалі лише зупинка на шляху до побачення з Робертом.

Прочитавши кілька сторінок, вона випила ще. Поєднання цих двох речей розбудило в ній дрібку рішучості: вона повинна зрозуміти, розкласти ті події по поличках. Її дідусь воював на тій війні. Якщо сама вона і не матиме дітей, то мусить хоча б розібратися, що було до її народження. Треба ж знати, яку лінію вона не буде продовжувати.

Офіціант приніс стейк із величезною порцією смаженої картоплі. Вона з’їла скільки могла, поливаючи м’ясо гірчицею. З м’яса витікав сік та зафарбовував у червоний колір кінчики шматочків картоплі. Їй подобалося помічати такі невеличкі фізичні деталі — але тільки тоді, коли була наодинці. В компанії вона би просто говорила і ковтала.

Вино та їжа заспокоювали. Вона відкинулась на спинку червоного пластикового крісла — і помітила, що двоє худих високих хлопців біля бару дивляться на неї. Вона швидко опустила очі в книгу, щоби вони не встигли сприйняти її бездіяльність як запрошення.

Її рішучість зміцнювалася та перетворювалась на намір. Яке це має значення? Дуже велике! Це важливо для неї, бо її дідусь був тут — у цьому місті, на цій площі. Її плоть та кров.

Наступного дня вона поїхала у Бапом, а звідти, керуючись дороговказами, у Альбер. Боб казав, що в Альбері багато історичних місць, а також є невеликий музей.

Від Бапома дорога стелилася прямо. Елізабет оперлась спиною на спинку сидіння та залишила на кермі ліву руку — машина їхала майже сама. Вона добре виспалась у сералі, а від міцної кави в готелі та крижаної мінеральної води почувала себе навдивовижу добре.

За десять хвилин на узбіччі почали з’являтися коричневі дороговкази, а згодом вона побачила кладовище — за стіною, як і будь-який міський цвинтар. Тільки-от стіна набула бурого кольору від вихлопів контейнеровозів. Знаки з’являлися усе частіше, хоча до Альбера залишалося ще кілька кілометрів. Праворуч за полями крізь дерева Елізабет побачила дивну некрасиву арку. Спочатку вона подумала, що це пристрій для переробки буряків, але потім зрозуміла, що арка дуже велика: її складено з цегли або каменю, а розміри — справді монументальні. Виглядало, ніби Пантеон або паризьку Тріумфальну арку чомусь викинули на лузі.

Арка її зацікавила, і вона звернула з шосе на вузьку дорогу, котра пролягала між полями, які підіймалися вгору. Дивна арка залишалася у полі зору — її було видно з будь-якого боку, як, мабуть, і задумували проектувальники. Вона під’їхала до невеликої групи будинків, занадто малої і розкиданої на великій площі, щоби називатися селом або навіть хутором. Залишивши машину, Елізабет підійшла до арки.

Перед нею був великий газон з густою підрізаною травою у формальному англійському стилі, через який вели стежки, посипані гравієм. Звідси можна було точніше оцінити її розміри: арку підтримували чотири масивні колони. Вона обважувала