Читати книгу - "Пташиний спів"

Елізабет піднялась кам’яними сходами до арки. Чоловік у блакитній куртці підмітав місце між колонами. Стоячи поруч з монументом, Елізабет раптом помітила, що він вкритий написами. Вона підійшла ближче та почала читати. Там були імена. Уся поверхня арки була вкрита британськими іменами: приблизно від висоти її колін і до самої верхівки. На усіх поверхнях колон були імена — вони купчилися, вони кружляли, вони охоплювали площу у сотні ярдів та простягалися на фурлонги[6] каменю.

Елізабет пройшла під аркою, де підмітав чоловік. Зсередини усі поверхні колон теж були вкриті вирізаними іменами.

— Хто ці... ці...? — вона показала рукою на написи.

— Ці? — голос чоловіка був здивованим. — Це ті, хто зник.

— Загинули у цій битві?

— Ні. Зниклі. Ті, кого не змогли знайти. Ті, хто загинув, на кладовищах.

— Тобто усіх цих людей... не знайшли?

Вона підняла очі на склепіння над головою, і від безкінечних написів її охопив панічний страх, наче тут зібрали примітки до написаного на небесах.

Коли вона знову могла говорити, то запитала:

— Зниклі протягом усієї війни?

— Ні, — похитав головою чоловік, — тільки тут, на цих полях, — він показав рукою навкруги.

Елізабет пройшла крізь арку та сіла на сходах з іншого боку монументу. Тут був охайний парк з рядами білих надгробних каменів. Біля кожного каменя росла квітка або щось інше. Усі чисті та облиті невиразним зимовим сонцем.

— Ніхто мені не розповідав, — вона запустила руки з нігтями, вкритими червоним лаком, у темне густе волосся. — Господи... Мені ніхто не розповідав.

Елізабет майже годину їздила Брюсселем, намагаючись знайти квартиру Роберта. Один раз вона вже була поруч з потрібною вулицею, але дорога з одностороннім рухом повела її геть звідти. Згодом вона вирішила залишити машину біля першого-ліпшого будинку та узяти таксі.

Елізабет дуже хотіла побачитися з Робертом. Вона помітила, що її радість зросла, коли таксист вправно наблизився до місця призначення. Вона трохи нервувала, бо кожного разу, коли вони мали зустрітися, жінка боялася, що справжній Роберт не відповідає своєму образу в її уяві. Він ніби мав кожного разу виправдовувати свій вплив на її життя. Вона відмовляла іншим чоловікам, жила сама, розділяла постійний обман — і він мав доводити, що вартує цього. Незважаючи на це, з усіх чоловіків, яких знала Елізабет, Роберт був найменш упевненим у собі і нездатним на якісь претензії та обіцянки. Він завжди повторював, що Елізабет має діяти виходячи зі своїх власних інтересів. Мабуть, це і була єдина причина, чому вона любила його.

Вона заплатила таксистові та подзвонила у двері. В домофоні пролунав його голос, і двері з різким дзижчанням відчинилися. Вона побігла сходами нагору, і дерев’яні східці супроводжували луною її кроки. Він стояв біля дверей своєї квартири на другому поверсі — скуйовджений, схожий на ведмедя, з цигаркою в руці. На ньому досі був костюм, але комір він розслабив. Краватка теж висіла розпущена. Елізабет кинулась до нього в обійми.

Як завжди, у перші кілька хвилин поряд з ним вона відчувала себе спантеличеною і їй потрібна була підтримка. Вона пояснила ситуацію з машиною, і коли він нарешті перестав сміятися, то запропонував повернутися за авто та відігнати на підземну стоянку.

За півгодини вони вже повернулися до квартири — і можна було починати все заново. Елізабет пішла у ванну, а Роберт склав ноги на журнальний столик і телефонував до різних ресторанів.

Елізабет скоро повернулася у вітальню в новій чорній сукні, вже готовою до виходу. Він передав їй склянку з напоєм:

— Клянусь, я не додавав тонік. Тільки пляшку показав. Маєш чудовий вигляд.

— Дякую. Ти теж нічого. Ти у цьому костюмі підеш чи перевдягнешся?

— Я не знаю, ще не думав.

— Як завжди.

Він підійшов та сів поруч із нею на диван — після того як розгріб для себе місце у книгах та паперах. Роберт був чоловіком кремезним, високим, з широкими грудьми та великим животом. Він почав гладити волосся Елізабет та цілувати її блискучі губи. Потім він ковзнув рукою під поділ сукні та промурмотів щось їй у вухо.

— Роберте, я тільки-но одяглася, припини.

— Ти зіпсуєш макіяж, — додав він.

— Я серйозно. Забери свої руки. Зачекай же трохи.

Він засміявся:

— Але це допоможе розслабитися та отримати насолоду від вечері.

— Роберте!

Від його чіплянь у неї опустилася панчоха та розмазалася помада, але у неї ще був час на відновлення порядку перед виходом. Хоча Елізабет мусила погодитися: у якомусь сенсі він мав рацію. Після близькості розмовляти було простіше.

За вечерею він питав, чим вона займалася, і вона розповіла про роботу, про зустрічі з матір’ю та про свою цікавість до материних батьків. Розповідаючи, вона і сама чіткіше усе бачила. Її життя досягло того віку, коли більше не думаєш, що помреш останньою. Повинен