Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Христя почала підіймати його футболку й, поглянувши на його бік, швидко закліпала довгими віями й провела пальцями по його тілу.

— Шрамів немає, — прошепотіла й поглянула на Тараса.

По її щоках миттєво потекли сльози. Вона, всміхнувшись крізь сльози, встала навшпиньки й міцно обійняла хлопця. Тарас не очікував такого від Христини й тому на кілька хвилин завагався та не торкався її.

— Я вже говорила, що ти бовдур? — тихо сказала.

Тарас зітхнув і, зрештою, обійняв дівчину за спину.

— Говорила. А ти нестерпна… істеричка, — всміхнувся хлопець.

Раптово піднявся вітер, і Христина відсторонилася від Тараса. Вовки знову заричали. Дмитро нахмурився, і на його нігтях з’явилися пазурі. Тарас, обхопивши Христину за талію, притиснув до себе. Неочікувано з’явився портал і з нього вибігли Мирослава й Дем’ян. Дем стряхнув рукою, і на землю впав хвіст демона мотулу.

— Мирославо, Дем’яне, що з вами трапилося? — ахнула Христина.

— Демони мотулу з нами трапилися! Вони напали на нас посеред дороги! — відповіла Міра й, важко дихаючи, притулилася до Дем’яна. Дем обійняв її та поцілував у верхівку.

— Ви не поранені? — схвильовано запитала Христя.

Мирослава, поглянувши на Христю з Тарасом, легко всміхнулася й промовила:

— З нами все нормально. А я за вас рада. Ваш зв’язок сильніший, ніж… будь-які прокльони та заборони.

Христя нахмурилася й, скинувши Тарасову руку з талії, відійшла від нього на крок і запитала в Міри:

— Ти що, знаєш правду? Але звідки?

Дем підняв руку й промовив:

— Я про все розповів! — перевівши погляд на Дмитра, додав: — Один із вигнанців перевертнів про все розповів. Думаю, вам цікаво буде з ним потеревенити.

Дмитро, насупившись, стиснув кулаки й запитав у Дем’яна:

— Де він?

— Ваш Бета у покинутому складському приміщенні на ДВРЗ, — відповів Дем’ян і, діставши з куртки папірець, передав його Дмитру.

— Мій Бета хотів переслідувати дитину, вогняну відьму й тому був вигнаний зі зграї, — промовив Дмитро й схилив голову.

Христина й Тарас переглянулися.

— Я відчуваю сильну магію! Вона ніби просочує повітря та землю! — піднявши голову до неба, крикнула Пелагея.

— Знову ваші відьомські штучки? — Дмитро підняв голову й заричав. Його ричання віддалося відлунням від Лисогірського форту та вітром рознесло далі. Рев Альфи підтримали інші вовки, і в небо злетіла зграя птиць.

Небо вкрилось темними хмарами, і вітер перетворився на холодний сильний вітрюган. Дем’ян сильніше обійняв Міру й притиснув до себе. Дівчина підняла голову до чорного неба, і здалеку почувся грім. Перші важкі краплини впали на землю. А далі зашумів сильний вітер й маленькі краплинки дощу перетворилися на град. Вовки з новою силою завили, і їхнє виття переплелося з громом.

— Мирославо, Дем’яне, ходімо! — закричала Христина.

Міра, поглянувши на подругу, захитала головою і перевела погляд на Дема.

— Я відчуваю силу матері. Це не просто гроза.

— Де вона? — запитав Дем.

— Не знаю. Не можу… зорієнтуватися! — схопилася за голову.

На небі спалахнула яскрава й величезна блискавка. А за нею пролунав гучний грім, і здавалося, ніби небо розколюється навпіл.

— Христино, ходімо! Мені потрібна буде твоя допомога! — викрикнула Пелагея.

Христя поглянула на Тараса. Він кивнув і відпустив дівчину з обіймів. Вона наостанок стиснула його руку й промовила:

— Ми з тобою ще не договорили!

— Тепер ти від мене не втечеш! — підморгнув Тарас.

Пелагея потягнула за собою Христину. Дівчина, міцно тримаючи руку бабусі, озиралася до тих пір, доки силуети не зникли під шаром проливного дощу. Вовки збилися в кучку, й Альфа наказав відступити.

Міра й Дем’ян залишилися наодинці неподалік Лисогірського форту. Дівчина, спостерігаючи за стрілами блискавки, намагалася зрозуміти, наскільки далеко від них був епіцентр грози. Заплющивши очі, стиснула руку Дем’яна, й відчуття підказало, куди рухається стихійна сила матері.

Міра за допомогою сили чорного агату злилася зі стихією. Вона намагалася абстрагуватися від холоду, що їй мокро, і впустила в себе зливу, пориви вітру, гуркіт грому й спалахи блискавок.

— Біжи так швидко, як можеш, кричи так голосно, як можеш, і віддайся стихії всією своєю суттю, — почувши шепіт матері, розплющила очі.

Сила чорного агату крізь милі, будинки й людей показала Вікторію.

— Міст, — прошепотіла Мирослава й обернулася до Дем’яна. Через розкат громовиці закричала: — Мама на мосту Патона! І вона не сама!

— Відчини портал, я піду сам! — голосно промовив Дем.

— Ні! Я тебе одного нікуди не відпущу! — Мирослава захитала головою.

Дощ стояв стіною, і Міра ледве могла розгледіти обличчя Дем’яна. Він примружився й обійняв Мирославу. Притулившись вустами до її губ, промовив: