Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

— Привіт, — вирішую, що варто першим почати розмову 

— Привіт, — ледве посміхається.

На цьому мої ідеї, що казати - закінчилися. 

— Твій чоловік? — питаю, хоча знаю відповідь. 

— На жаль. 

Її голос такий понурий, як і зовнішній вигляд. 

— Це він зробив? — не розумію навіщо взагалі питаю про це. 

— Я не можу відповісти, — киваю. 

— І так все зрозуміло, Хейзі. — переводжу на неї погляд.  — Я ж можу тебе так називати? 

— Так, можеш. — відповідає в ту ж секунду. 

Далі я просто не знав, що питати, чи казати, тож мовчки дивився на її обличчя. У той вечір я не помітив, що у Хейзел трохи кучеряве волосся. Воно ідеально підходить їй. Про що я взагалі думаю? Вона заміжня, а я ніхто у цьому світі. В мене навіть дому немає. Згадую, що у кишені лежить круасан, що купив перед роботою, тож дістаю його. 

— Ти нічого не з'їла за вечір… тримай. — Віддаю. — Він з джемом… це єдине, що в мене було. 

— Не варто… дякую. 

Вона усміхається. Доволі мило. 

— Поїж, а потім йди. — навряд вона зможе сьогодні ще щось з'їсти.

— Ейден, дякую. 

— Ти вже казала. 

— Ні. Я дякую за те, що ти врятував мене. — Від згадки про той вечір мені стає не по собі. 

Вона ледь не вмерла у той день. Швидка вчасно приїхала. 

— Вже не хочеш помирати? — намагаюся прочитати її.

Та емоції дівчини важко розрізнити. 

— Не зараз. Поруч з тобою в мене немає таких думок. — дивитися на мене своїми блакитними очима. 

Долоні почали пітніти. Що зі мною? 

— Я краще піду. Нам не варто довго бути разом. — це може погано закінчиться. 

— Вибач, мені не варто було цього казати… я забагато на фантазувала про той день. — кусає круасан. 

— Гарного вечора. — нічого кращого я сказати не зміг. 

Залишивши дівчину саму, я відразу пішов до людей, що гукали офіціанта. Мені потрібно трохи відволіктися, а вже потім йти відпочивати. Слова Хейзел змусили мене згадати, що я також жива людина і в мене є емоції та почуття. І це погано. Мені більше ніколи у житті не варто проявляти хоча б якісь емоції. 

У кабінеті дядька завжди смердить люлькою, ненавиджу цей запах. Як він взагалі може цмалити щось настільки смердюче? Є багато різних електронних сигарет, а він навіть не думає кидати люльку. 

— Поговорили? — найперше, що питає Генрі, коли я заходжу до його кабінету. 

— Так. 

— Розкажеш як познайомилися? — ховає до ящику стола якісь документи.

— Якщо розкажу, то мене можуть посадити у в'язницю. — очі дядька округлюються. 

— Я нікому не скажу. Чесно. 

— Я врятував Хейзел, коли та лежала на вулиці під дощем з ножовим пораненням.  — промовляю на одному подиху. 

— Це.. от козел! — Встає зі стільця і стукає долонями по столу. — Це ж він її хотів вбити?! Чому такі покидьки, як він досі живуть на цій планеті? 

— Хейзел не сказала, та думаю ти правильно зрозумів. 

— Бідолашна… він не бачив вас разом?

— Не бачив. 

— Це добре. Не потрібно створювати її ще більше проблем, зрозумів?

— Не буду. — його слова ображають мене. — Давай гроші та я піду. 

— Так, звичайно. 

Відкриває той самий ящик, куди сховав документи, і віддає мені конверт з моїм ім'ям. 

— Там трохи більше, це тобі від мене на кишенькові. 

— Дядьку Генрі..

— Нічого не хочу чути! — затуляє вуха. 

Знає, що я не захочу брати гроші, але однаково дає.

— Дякую.

— Йди вже, Ейден. На тобі обличчя не має. 

— Якщо буду потрібен - знаєш де мене знайти.

— Знаю-знаю. 

Махає рукою, щоб я вийшов з кабінету, тож я виходжу. 

Роблю невелику розминку і йду до запасного виходу. Оминаю ресторан і опиняюся біля зупинки. Сподіваюсь я встигну на нічний автобус. Не дуже хочеться переплачувати за таксі. 

Все тіло болить, потрібно зайти в аптеку і купити знеболюючі пластирі, інакше я помру від болі. 

У в'язниці я працював у пральні та іноді прибирав подвір'я, але це було по декілька годин у день, я навіть не втомлювався. А тут по дванадцять - чотирнадцять годин у день на ногах. Важко, та я не в тому становищі, щоб жалітися. Потрібно мовчки перетерпіти все. Це єдине, що я можу. 

До зупинки під'їхав автобус і я зайшов до салону, дістав транспорту картку і приклав її до валідатора, той характерно пікнув й загорівся зеленим кольором. Вільних місць було вдосталь, я сів у самому кінці й натягнув капюшон на голову. Мені їхати до кінцевої, якщо засну, то водій розбудить мене. Спираючись головою об вікно, я згадував Хейзел і її чоловіка. Цей Шон Круз справжній покидьок, та я нічим не допоможу Хейзі. Я не хочу ще одну судимість. 

Як і очікував, я заснув, тому водій розбудив мене. Я вибачився і вийшов з салону автобусу позіхаючи. Вітер у передмісті доволі холодний у ночі. Я б спробував пригнати цей трейлер кудись ближче до міста, та не впевнений, що його не заберуть в мене. За ті гроші, що купив його, я навіть не впевнений, що можу вважати його своїм. Краще поки що не ризикувати й пожити тут, серед хащів лісу. 

За десять хвилин я вже був у трейлері і грів воду, щоб трохи сполоснути своє тіло. За вісім змін я добряче спітнів, потрібно хоч трохи освіжитися. Зі старого бутля я зробив собі душ і прикріпив його до дерева за трейлером. Не дуже зручно, але краще ніж нічого. Заливши бутель наполовину гарячою, наполовину холодною водою, я заніс чайник назад до трейлера, й взявши шматок твердого мила і полотенце, що купив у магазині “Все за один цент” я вийшов з трейлера. Холодний вітер радо зустрів мене і я зіщулився. Чому сьогодні так холодно? Літо на вулиці, а холодно ніби осінь. Вдихнувши на повні груди я попрямував за трейлер. 

Вода була більш холодна, аніж тепла, та я однаково помився. 

Загорнувши тіло у полотенце я пішов до трейлеру. Хотів вже зайти, але почув хрускіт гілок десь у гущі лісу. Тільки несподіваних гостей мені зараз не вистачало.

— Хто там? — вигукую.

Відповіді не було, та кроки ставали все ближче. Я вже був готовий оборонятися, коли з лісу вийшла Хейзел. На дівчині не було живого місця.