Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Радимо почитати

1. Воробець К. Спокусниця чи цнотлива? Непевне статеве становище жінок у пореформеній українській селянській громаді // Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / Під ред. Л.  Гентош, О. Кісь. — Львів : Класика, 2003. — С. 62–73.

2. Гошко Ю. Сім’я в Карпатах та Прикарпатті в XVI–XIX ст. // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. — Т. 19. — Пряшів, 1994. — С. 234–241.

3. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі другої половини XIX — початку XX ст. — Львів: Інститут народознавства НАНУ, 2008. — 272 с.

4. Паньків М. Внутрісімейні відносини на Покутті (II пол. XIX — 30 роки XX ст.) // Народознавчі зошити. — 1997. — № 2. — С. 105–110.

5. Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Франко І. Я. Твори в 50 т. — Т. 26. — К. : Наукова думка, 1980. — С. 209–253.

6. Чмелик Р. Мала українська селянська сім’я другої половини XIX — початку XX ст. (структура і функції). — Львів : Інститут народознавства НАН України, 1999. — 144 с.

Розділ 2

Емансипаційні ідеї vs консервативні практики: жінки у середовищі української інтелігенції Галичини зламу XIX–XX століть

Іванна Черчович

В українському просторі Галичини зламу XIX–XX століть жінки помітні не одразу. Приписувана їм винятково приватна сфера активності — щонайперше в межах дому і родини — створювала враження, що жінок або взагалі не було, або було дуже мало. За винятком кількох відомих жіночих імен життя загалу видавалося майже непомітним, особливо на тлі зримих громадських досягнень чоловіків. Така ситуація, однак, упродовж другої половини XIX ст. мала позитивну тенденцію до змін, зазнаючи час до часу критики в контексті поширення емансипаційних ідей і розвитку жіночого руху. Вивчення історії повсякдення і приватного життя все ж дозволяє роздивитися, як і чим жили жінки, зокрема — у середовищі української інтелігенції, представники якої найчастіше ставали авторами спогадів, щоденників, родинного листування. Через них можна спробувати пізнати і зрозуміти ментальність людей тієї доби та загалом світ, у якому ці люди жили.

Кого ж вважали українською інтелігенцією в Галичині на зламі XIX–XX століть? Зазвичай інтелігенцією називають верству, представники якої професійно займаються розумовою, передусім творчою працею, політикою, розвитком та поширенням культури, але таке визначення в контексті тогочасних українських реалій не досить повно окреслює цю соціальну групу. Однією з ключових ознак приналежності до інтелігентної верстви у розумінні українців того часу була освіта: людина, яка здобула освіту, вже могла претендувати на приналежність до інтелігенції. Водночас ця соціальна група творила тогочасний національний провід, адже її представники визначали і задавали темп суспільно-політичному життю українців краю. На особливості останнього чи не найбільше впливав чинник багатонаціональності Галичини як складової частини Австро-Угорської імперії. Двома найбільшими народами, чиї інтереси в регіональній політиці перетиналися найчастіше, були поляки і українці. Маючи визначальний вплив на політичний розвиток краю (в рамках конституційних реформ 60-х років XIX ст. в Габсбурзькій імперії), польське суспільство вважало Галичину плацдармом для майбутнього відродження державної незалежності Польщі. Українці, натомість, не сприймали такого, винятково польського, трактування цього регіону. Міжнаціональна конфронтація, відтак, була невід’ємною частиною публічного життя у середовищі української інтелігенції. Без неї важко зрозуміти і тогочасні ідеї навколо жінок, суспільні ролі яких під впливом означеної полеміки отримували особливі національні прочитання.

Жінки як інші

Щоб зрозуміти уявлення про жінок, їхні суспільні ролі та сфери самореалізації в тогочасній Галичині, найперше необхідно зрозуміти середовище їхнього існування. Особливістю української еліти було те, що значна частина її представників походила з родин одруженого греко-католицького парафіяльного кліру. З огляду на факт такого походження, а також на авторитет Церкви і роль, яку вона відігравала у громадському житті українців краю, виховання, навчання і трактування жінок у суспільстві зберігало багато консервативних рис.

Низка уявлень про жінку чи жіночу культуру загалом, у межах традиційних норм моралі і суспільної поведінки статей, мала цілком реальне юридичне підґрунтя. Австрійський цивільний кодекс, чинний у Габсбурзькій монархії від 1811 р., трактував жінку як особу несамостійну, яка потребувала постійної опіки чоловіка як у приватному, так і в публічному житті. Правову недієздатність жінок пояснювали «природним» поділом між статями, за якими сильніший (чоловік) своїм правом і обов’язком мав опікуватися слабшою (жінкою) і заступати її в усіх справах. На практиці ця норма була реалізована опікою батька над донькою, а після заміжжя — чоловіка над дружиною. До повноліття (за австрійським законодавством воно наставало у 24-річному віці) батьківська влада була настільки сильною, що в окремих випадках суд міг вирішувати, чи передавати жінку під опіку чоловіка, чи залишити під батьківською. Шляхи виходу з-під цієї влади могли набувати різних форм, серед них, як варіант, було і заміжжя. Свій шлюб із Володимиром Озаркевичем, до якого намовляли родичі, Ольга Рошкевич — жінка, котра ввійшла в історичні хроніки як перше кохання Івана Франка, трактувала, зокрема, і як позбавлення від батьківського контролю.

У побутовій культурі представлення жінок як таких собі «великих дітей», яких треба постійно контролювати, виховувати і направляти, загалом фігурувало доволі часто. Михайло Павлик не без критичного узагальнення писав, що з сучасною йому галичанкою можна було поговорити лише на три теми: весілля, забави і погоди. Ця «дитиняча» наївність, яку приписували дорослим жінкам, особливо виразно простежувалася в тогочасній пресовій белетристиці. Жінки в ній нерідко поставали особами надто ексцентричними, надміру емоційними, а сюжети за участі таких персонажів найчастіше були забарвлені іронією. Очевидно, саме через такі погляди на жінок іще до перших десятиліть XX ст. наявність постійної опікунки — мами, тітки чи гувернантки — вважали нормою для кожної порядної галицької панночки. Юлія Шнайдер (майбутня поетеса Уляна Кравченко) згадувала, якою неоднозначною в очах львівської публіки виявилася її — молодої дівчини — розмова з мужчиною на вулиці. Після цього їй доводилося чути зауваження, що єдиним способом уникнути компрометації її дівочої честі мало б стати їхнє одруження.

Контроль над суспільною поведінкою жінок, що його обґрунтовували звичаї і закони, чи не найбільше контрастував з романтичним поцінуванням начебто вищих (порівняно з чоловіками) жіночих моральних чеснот. Показовим у цьому плані є те, що у наріканнях на деморалізацію молоді, атмосферу безвір’я, у якій виховувалося майбутнє покоління (до слова, доволі популярних тем публіцистики зламу XIX–XX ст.), жінки рідко фігурували як