Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Моя мама надіслала мені, як і кожного дня, усміхненого смайлика.　

«Тато, Фін, Леон і я бажаємо тобі гарного дня в горах. Сподіваємося, ти матимеш змогу насолодитися природою і відпочити душею».　

Ну звичайно, мамо, відчищаючи каки в туалеті, завантажуючи гори брудної білизни, бігаючи за зухвалими дітьми й терплячи знущання зарозумілих помічниць покоївок із Лозанни, матиму змогу чудово відпочити. Чиста тобі відпустка.　

Повідомлення моєї подруги Делії було, правда, не набагато кращим. «Нарешті канікули!!! Я не вчитимуся як мінімум тиждень поспіль і не думатиму про випускні іспити. Буду тільки тусуватися, пити, дивитися серіали і спати — такий мій план». Тут я згадала про плани Бенових однокласників на канікули, і це змусило мене усміхнутися. «Як тобі в розкішних апартаментах? — писала Делія далі. — Як тобі коктейлі? Уже заселялись якісь солоденькі типи? Молоді мільйонери, що охоче одружаться з витонченою практиканткою? Не забувай, брат дістанеться тоді мені. Дякую і цьомчики, Д.».　

Я зітхнула. Делія і я були ще з дитсадочка найкращими подругами, ми завжди все робили разом і навіть обрали однакові предмети в школі, щоб проводити разом кожну хвилину. Коли я змушена була повторювати курс десятого класу, розлука з Делією була для мене найгіршим, що могло статися. Хоч Делія і стверджувала, що це нічого не змінить і що я й без того в думках завжди сидітиму поруч неї, і чи випускатися на рік раніше чи пізніше, теж не має ніякого значення. Та це все було не так. Ніколи ще я не почувалася такою самотньою, як під час повторного курсу десятого класу. Самі думки про те, що я залишуся сидіти в Ахімі біля Бремена, матиму ще один безрадісний рік попереду, коли інші покинуть школу і розлетяться по світу, приносили мені невимовні страждання. Тому я їх випередила.　

Звичайно, я б хотіла займатися чимось крутішим і видовищнішим, ніж практика в готелі, та для роботи в резервації гепардів у Південній Африці, проекту з китовими акулами на Мальдівах чи для року Au-pair[5] в Коста-Ріці я мала бути повнолітньою. І згодом я взагалі раділа, що знайшла бодай щось, із чим погоджувалися мої батьки, за що не потрібно було платити і що до того ж було далеко від дому.　

Легкий стукіт у шибку вихопив мене з роздумів. Двоє чорних очей-ґудзиків дивилися на мене знадвору, і я поквапилася відчинити вікно.　

Це була наступна причина любити свою комірчину: на підвіконня любили прилітати альпійські галки. Напевно, тому що той, хто жив тут до мене, попри заборони, мав звичку підгодовувати їх. Звичка, яку я одразу ж залюбки перейняла: однією забороною туди, однією сюди… Тут ішлося не про голубів на площі Святого Марка, спроможних погубити Венецію, оскільки їх випорожнення роз’їдають мармур. Це було всього семеро птахів, які не заподіють жодної шкоди. Якщо чесно, я ще ніколи не бачила, як вони какають. Це були навдивовижу пристойно виховані птахи, котрі, напевно, були навчені всі такі «справи» ладнати в лісі. Я охрестила їх усіх Хуґо, бо вони мені зі своїми жовтими дзьобами, лискучим, чорним як смола пір’ям і розумними темними очицями виглядали спершу однаковісінько. Але з часом я навчилася їх розрізняти. Тому тепер були Меланхолійний Хуґо, Вкрай Ненажерливий Хуґо (ненажерливими були вони всі, але Вкрай Ненажерливий Хуґо… був справді просто вкрай ненажерливим), Одноногий Хуґо, Хуґо-Клептоман (він уже вкрав у мене дві заколки для волосся, кришечку від мінеральної води і мало не вкрав зарядку від мого телефона. Та, незважаючи на це все, він був моїм таємним улюбленцем), Товстенький Хуґо, Скакун Хуґо і Недовірливий Хуґо.　

— Привіт, Скакуне Хуґо! Прилетів провідати неймовірну Фанні? — Добре, що мене ніхто не чув, бо, крім того, що я сюсюкалася з усіма Хуґо, я ще й розмовляла з ними в третій особі, щоб їм закарбувалося моє ім’я. Кажуть, галки такі розумні, що можуть навіть навчитися говорити. Тому я терпляче чекала на день, коли вони глянуть на мене, а потім прокаркають: «Привіт, неймовірна Фанні. Я в порядку, а ти як?»　

Та цей день іще не настав. Скакун Хуґо просто скакав угору-вниз і з очікуванням дивився на мене.

Сонце світило не так яскраво, як до того, з’явився вітер, а від скупчення хмар, що насувалися із заходу на вершини гір, розіслалося декілька пригорщей туману, який уже ширився навкруги молочним сяйвом.　

— Як думаєш, падатиме сніг ще до заходу сонця? — запитала я, кришучи молочну булочку і розкладаючи її на підвіконні.　

Якщо вірити орнітологічному форуму в Інтернеті, шлунки галок добре перетравлюють молочні булочки, на відміну від звичайного хліба. І хоч соняшникове насіння, вівсяні пластівці та горіхи, які я їм теж пропонувала, їх неабияк тішили, від молочних булочок Хуґо були просто в захваті. Поки я продовжувала переодягатися, на підвіконня приземлилися Одноногий Хуґо і Недовірливий Хуґо та допомагали Скакуну Хуґо поїдати крихти. Я сфотографувала їх кілька разів на телефон. І одне фото, на якому вони всі троє зачудовано дивляться в камеру, я надіслала Делії зі словами: «Як бачиш, тут аж кишить солоденькими типами. Я раніше мовчала, бо не могла визначитися. Але в будь-якому разі брат — твій!»　

Своїй мамі я надіслала те саме фото. «Природа тут починається вже на підвіконні. Ти тільки уяви собі, мамо: ці пташки не мають атестата і все одно щасливі».　

Коли всі крихти були визбирані, три Хуґо залишилися сидіти і спостерігали, як я намагалася впхатися　в одні з десяти грубих чорних колготок, які нещодавно придбала. До уніформи, зі слів панни Мюллер, дозволено було носити виключно чорні колготки. Спочатку я пробувала обирати колготки не в такому виразно бабусиному стилі. Та швидкість утворення стрілок на них була настільки високою, що я не встигала їх докуповувати. Я вже мовчу про інші недоліки. І горе тому, кого панна Мюллер застане за підтяганням колготок! Таке тільки вандали роблять! (Припускаю, родичі готтентотів.) Тому мені залишалися тільки компресійні бабусині колготки. Можна було виступати проти цих убивць кохання скільки завгодно. Проте коли вже їх натягнув, то розумів, що вони були суперзручними і не сповзали за цілий день ані на міліметр. І до того ж вони робили ноги гарними. Особливо коли ноги було не дуже видно, оскільки чорна уніформа, в яку я саме одягалась (троє Хуґо все ще зацікавлено спостерігали за процесом), сягала нижче коліна.　

Ця так звана «ярусна уніформа» була феноменом: коли вона висіла на вішаку, то виглядала як бавовняний халат із ґудзиками та