Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

— Вдосконалити? — я скептично підняв брову. — Що це взагалі означає?

Кук зітхнув і почав пояснювати:

— Симбіонт може зробити тебе сильнішим, швидшим, витривалішим. Але його справжня сила полягає в адаптації. Він здатний розвиватися разом із тобою, відповідати твоїм потребам. Ми не знаємо всього, що може статися, але це точно перевершить усі відомі людству досягнення в медицині та генетиці.

— Звучить як наукова фантастика, — я нервово усміхнувся.

— Раніше й подорожі між зорями були фантастикою, — знизав плечима Кук. — Але це реальність.

— А вас не турбує що то моє тіло? — запитав я. — Що, як цей симбіонт знищить мене, а не вдосконалить?

— Ми будемо поруч, — запевнила Ліе. — Контроль на кожному етапі. Якщо щось піде не так, ми зупинимо процес.

— Ви так кажете, ніби це гарантує успіх, — буркнув я.

Кук витримав паузу, його очі наповнились серйозністю.

— Ні, Ден. Жодних гарантій. Але якщо ти погодишся, ти станеш частиною чогось більшого. Частиною історії.

Після цих слів вони залишили мене наодинці.

***

Коли двері зачинилися, тиша заполонила кімнату, наче важка ковдра. Я впав у крісло, обхопивши голову долонями. Переді мною стояв вибір, якого я волів не робити.

Симбіонт. Зерно. Вони кажуть, що це врятує людство, але що, як це просто ще один шлях до самознищення? Чи готовий я ризикувати власним життям заради того, щоб стати піддослідним?

Я поглянув на свої руки. Звичайні людські руки. Кістки, м’язи, шкіра. Усе це таке крихке. Але воно — моє. Що станеться, коли це "моє" зміниться? Чи залишуся я собою?

З іншого боку... що я взагалі маю втрачати? Усе, що я знав, залишилося в минулому, за тисячу років. Мої друзі, моя робота, моє життя. Усе стерто, наче слід на піску.

Та чи маю я право відмовитися?

Кук і Ліе вірять у цей експеримент. Вони ризикували своїми життями, щоб привести мене сюди. Вони переконані, що я можу стати ключем до спасіння людства. Але чи маю я достатньо віри в них?

І ще одна думка не давала мені спокою: якщо я не погоджуся, що буде з людством? Чи не перетворяться всі люди на механічних істот, позбавлених душі? Чи маю я залишити їх напризволяще тільки тому, що боюся за власне життя?

Я не хотів бути героєм. Але, можливо, це мій шанс не лише залишити слід в історії, а й зробити щось справді важливе.

Врешті-решт, як казав один мудрий чоловік: "Ті, хто ризикують, не завжди програють. Але ті, хто не ризикують, програють завжди".

З цими думками я незчувся як заснув в кріслі, психологічне навантаження, та шквал емоцій мене зморив.

Сон прийшов до мене, мов хвиля, що накриває розум. Не знаю, чи то був наслідок розмов із Куком, чи перші ознаки психозу, але цей сон був настільки яскравим, що здавався реальнішим за саму реальність.

Я стояв посеред безкрайнього поля під небом, насиченим золотистим світлом, яке змінювалося в палітрі, наче світанок застиг у нескінченному русі. У моїх руках був жолудь — невеликий, але ідеальний, гладенький, мов крапля застиглого бурштину. Навколо мене росла трава, м’яка й оксамитова, а під ногами відчувалася тепла, пухка земля, яка, здавалося, чекала на цей момент.

Я схилився й обережно втиснув жолудь у землю. Ледь він торкнувся ґрунту, як під моїми руками відчувся слабкий пульс життя, і невидима сила, мов магніт, притягнула його вглиб. Мить — і з тієї точки, де я посадив насіння, прорізався зелений паросток.

Він ріс неймовірно швидко, тягнучи за собою мою уяву, захоплюючи весь мій погляд. За кілька ударів серця переді мною вже стояло молоде дерево, його гілки тягнулися до неба, а листя мерехтіло, ніби було вкрите росою, яка ловила і відбивала світло в усіх кольорах веселки.

Час у сні був дивний — він ішов одразу й повільно, і швидко, якось одразу і вчора, і завтра. Переді мною розгорталися зміни пір року. Осінь накривала дерево золотим і багряним покривалом, листя сипалося до моїх ніг, ніби це був дощ із крихітних сонць. Потім прийшла зима, і дерево, огорнуте білим снігом, здавалося кам’яною статуєю в зимовій тиші. Весна пробудила його знову, наповнила зеленню й силою, і дерево розросталося ще більше.

Життя кипіло у стовбурі, кожна гілка була повна енергії. Проте на горизонті з'явилися буревії. Вітри завивали, мов розгнівані боги, намагаючись зламати кремезний дуб. Його могутнє гілля хиталося, але не піддавалося. Потім прийшли зливи — водоспади дощу, які намагалися втопити його коріння. Але дерево встояло.

І тут, коли буря стихла, над небокраєм з'явилася чорна хмара, і з неї вдарила блискавка. Вона поцілила прямо в дуб, розколовши одну з головних гілок. Удар був настільки потужний, що я відчув відлуння в своєму тілі. Вогонь охопив ту гілку, але полум’я було коротким — воно згасло так само швидко, як з’явилося. І там, де залишилася обгоріла рана, почали проростати нові пагінці, молоді й сильні.

Дуб зростав і далі. Тепер він піднявся так високо, що його верхівка торкалася хмар. Коріння ж проникало вглиб, огортаючи всю планету, мов павутина життя. Я стояв і дивився на це диво, і в мені піднімалася хвиля тепла, якої не можна було описати словами.

А потім все зникло. Світло, дерево, поле — все, наче хтось різко вимкнув реальність. Я прокинувся, вдихаючи повітря глибоко, мов після довгого занурення. В кімнаті було тихо, освітлення приглушене, але відчуття сну ще пульсувало в моїй свідомості.

Що це було? Знак, пророцтво чи просто продукт втомленого розуму? Але глибоко всередині я знав — це має значення.

***

Коли Кук і Ліе повернулися, я вже стояв біля пристрою що віддалено нагадував камін, дивлячись на голографічний вогонь, який майже не відрізнявся від справжнього, що так само мерехтів та потріскував.