Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Знищення українських церков
Ще одним кроком, який призвів до дискредитації польської держави перед їі українськими громадянами тепер уже іншого терену — Холмщини, стало знищення тут православних церков. Для влади Речі Посполитої ця територія була більш спокійним районом порівняно з Галичиною. Аби ізолювати Холмщину та сусідню з нею Волинь від «шкідливих» впливів Галичини, влада штучно втримувала так званий «сокальський кордон» — колишню межу, яка розділяла терени, що належали до Австро-Угорщини, від території Російської імперії. Рівень національної свідомості українців на колишніх підросійських землях був нижчим, громадська активність — меншою, діяльність націоналістичного підпілля — незначною (Волинь) чи непомітною взагалі (Холмщина). Усе це створювало ілюзію швидшої реалізації тут ідей перетворення українців не лише в добропорядних громадян Польщі, а навіть у поляків. Особливо привабливою в цьому плані була доволі слабо розвинена в громадсько-політичному плані Холмщина. Найсильнішою інституцією, яка стояла на заваді формування польської ідентичності місцевого населення, була православна церква. Знищення чи бодай серйозне послаблення її впливу було визначено необхідною передумовою полонізації. При цьому такі кроки намагалися подати як повернення до власної віри після століть русифікації.
Зруйнована церква в селі Колемчиці, 1938 р.
Зруйнована церква в селі Крилів, 1938 р.
Перші руйнування церков почалися на Холмщині майже відразу після встановлення польської влади. Наступна хвиля припадає на кінець 1920-х рр., коли планували знищити 97 церков. Протести людей не дозволили провести руйнування повною мірою, тоді було ліквідовано 23 храми. Урешті, третя, наймасштабніша, операція знищення церков була здійснена 1938 р.
Руїни церкви в селі Вершині Грубешівського повіту, 1938 р.
Підготовка почалася за кілька років. 1935 р. Люблінський воєвода Юзеф Ружнєцький провів спеціальний з’їзд за участі чиновників власної адміністрації та військових, де обговорювали це питання. Один з учасників наради, військовик, так окреслив завдання державної політики: «В ім’я власного існування держава мусить повністю зліквідувати питання української меншини на території Холмщини або принаймні звести його до ролі другорядного питання, яким є питання чеських колоністів на Волині й німецьких у Холмському повіті». У директивах, які стали результатом роботи з’їзду, констатували: «Усі православні — це русифіковані поляки, які через утиски загарбників відійшли від польськості». Спираючись на таке розуміння, було сформульовано такі завдання: «Православні священнослужителі мусять беззастережно підкоритися полонізаційній акції. Вони повинні відчувати постійне спостереження і контроль з боку польського суспільства і влади… У навчання римо-католицької релігії мають втягуватися православні діти… Адміністративна влада не може допустити збільшення кількості православних парафій». Інші вказівки стосувалися не релігійних, а політичних та соціальних аспектів полонізації Холмщини: «Переорганізувати ґміни [3], щоб поляки, наскільки можна, становили переважну більшість. Землі з парцеляції надавати тільки католикам, і то із західних частин Люблінського воєводства».
Навесні 1938 р. почали планомірно руйнувати українські храми. Апогею цей процес досяг у травні—липні, коли щодня в середньому знищували два православних храми. Загалом тоді було зруйновано 127 церков та каплиць.
Ось опис того, як це відбувалося в одному з сіл Холмщини: «14 липня повалено церкву в Межиліссі (Більського повіту). Про це люди догадувалися ще напередодні, коли розібрано церкву в недалекому Загорові. Зійшлися люди, повиносили й поховали деякі цінніші речі. Здіймаючи дзвони, що їх купили кілька місяців перед тим, тричі, на прощання, вдарили у великий дзвін. Зібрані почали ридати й цілу ніч не опускали своєї святині. І цілу ніч у селі, почувши нещастя, вили собаки. Ранком о 7 годині на 8 тягарових автах у село приїхали поліцаї та робітники-поляки. Поліція почала гумовими кийками розганяти народ й густо оточила церкву… Робітники почали здирати дах, ламати та викидати з церкви образи та іконостас. Біля 12 год. звалили велику баню, потім почали пилками розрізувати зверху донизу стіни церкви й розтягати їх мотузками. Біля 3 години вночі, скінчивши свою каїнову працю, поліція й робітники від’їхали».
І знову, як у випадку з пацифікацією, влада здійснювала антиукраїнські акції, активно долучаючи до них місцеве польське населення. Це робилося не через брак ресурсів, а цілком усвідомлено, залучаючи у протистояння ціле суспільство. Один із керівників акції руйнування церков, генерал Ольбрихт, уважав, що «потрібно пробудити в суспільстві важливість полонізаційної акції і скерувати його на активну полонізаційну роботу». Наслідки такого долучення до каральних операцій влади проявилися через кілька років, під час Другої світової, коли конфлікт переріс у збройний, коли його учасники вважали, що невинних немає.
Були й інші поляки, які розуміли: така політика їхнього уряду — шлях до катастрофи. Тадеуш Хшановський згадує реакцію свого батька з тих часів: «З пурпуровим обличчям кричить, хоч йому не можна було нервувати, бо мав тяжку хворобу серця, але тоді саме кричав на Славоя і на Мосціцького, і навіть на Ридза [4], хоч мене вчили в школі, що вони мудрі й добрі, тож я, переляканий, слухав, як він пророкує, що нас русини виріжуть, без тіні милосердя виріжуть, що нам цього ніколи не забудуть».
Подих нової війни
Загострення антиукраїнської політики наприкінці 1930-х було характерним не лише для Холмщини, а й Галичини та Волині. Авторитарна польська влада не бажала чути про необхідність задоволення національних потреб українців, узявши чіткий курс на полонізацію. Атмосфера у світі наприкінці 1930-х створювала певну легітимацію жорстких антиукраїнських кроків. Польща мала приклади використання нацистською Німеччиною політики загравання з національними меншинами, котра стала інструментом у ліквідації сусідньої Чехословаччини. Підтримування Гітлером судетських німців, а згодом і словаків продемонструвало можливість такого ж підтримування української меншини в Польщі, тим більше що польська розвідка мала інформацію про співпрацю українських націоналістів із німецькими спецслужбами.
Події на Закарпатті ― проголошення автономії Карпатської України, створення збройного формування Організації народної оборони «Карпатська Січ», у якому активну участь взяли члени ОУН із Західної України, — лише посилювали побоювання польської влади, що незабаром на світовій арені у порядку денному знову постане українське питання й «захисником» українців може виступити кожен із небезпечних сусідів Польщі: СРСР чи Третій Райх. Тому польська влада активізує зусилля ― проводить активну саботажно-диверсійну операцію проти Карпатської України (операція «Лом»), членів українського руху ув’язнюють, місцем їхнього утримання, крім тюрем, стає спеціально створений табір для політичних в’язнів у Березі Картузькій.
На державному рівні готуються брутальні плани зміцнення польського елементу в Галичині за рахунок жорстокої дискримінації українців. У січні 1939 р. на засіданні Ради міністрів вирішили, щоб кожен міністр підготував до 15 лютого власні пропозиції щодо ліквідації «української проблеми» в межах його компетенції. Зведені разом ці пропозиції лягли в основу масштабного документа під назвою «Проект ухвали Ради міністрів у справі акції, спрямованої на зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі». На жаль, до нас не дійшов (чи поки не виявлено в архівах) повний його текст. Але навіть та частина (58 сторінок), що збереглася, здатна продемонструвати розмах і радикальність намірів (чи був цей проект ухвалений — невідомо) польської влади стосовно українців Галичини. Коротко їх можна охарактеризувати одним словом — дискримінація. Обмеження за національною ознакою накладали на українців у різних сферах життя. Повсюдно вони мали відчути себе громадянами другого сорту. Метою політики
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна», після закриття браузера.