Читати книгу - "Книга про причини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Книгу про причини» почали досліджувати вже сучасники Ґерарда Кремонського Домінік Ґундісалівус (†1190) і Алан Лілльський (†1202)[58]. Особливо на них вплинула думка про те, що Бог творить усе mediante intelligentia — «за посередництвом Інтелігенції». Ще раз нагадаю, що словом intelligentia Ґерард переклав поняття «інтелект», «розум» (у пропонованому тут українському перекладі — «ум»). Оскільки вони вважали, що автором трактату був Арістотель, то їхні інтерпретації мали на меті розв'язати за допомогою аргументів «Книги про причини» низку проблем Арістотелевої філософії. Цілком природним, за їхнім переконанням, було ототожнення Першопричини, описуваної у «Книзі», і нерухомого Першорушія XII книги «Метафізики». Таке ототожнення мало ще один герменевтичний наслідок: розуміння Арістотелевого Бога в контексті креаціонізму. На початку XIII ст. «Книгу про причини» цитують Вільгельм Овернський (1180—1249), Філіп Канцлер (†1236), Вільгельм Оксерський (†1231). У 1220—1230 рр. «Книгу про причини» застосовував у своїх студіях Александр з Гельсу (1186—1258). В Оксфорді посилається на «Книгу про причини» Александр Некам (1157—1217) у трактаті Speculum speculationum (написаний у 1204—1213 рр.). Вплив «Книги про причини» помітний у трактатах Роджера Бекона (1214—1292) і Томи з Йорку (†1260).
Подальші коментарі (від Альберта і Томи Аквінського аж до XV ст.) головну увагу приділяли поняттям каузальності та нематеріальної субстанції. Для християнських коментаторів XIII ст. постала ще одна герменевтична проблема: поєднати тезу «Книги» про творення mediante intelligentia з християнським ученням про творення світу Богом за посередництвом Христа-Логосу. Таке поєднання надавало, здається, єдину можливу стратегію уникнути небезпечних для християнської ортодоксії висновків. Існувала також небезпека зведення intelligentia «Книги про причини» до третьої Особи Трійці (до Святого Духа)[59].
4.2. «Книга про причини» в інтерпретації Альберта Великого
Велике значення ідеям, викладеним у «Книзі про причини», надавав Альберт Великий (1200—1280)[60]. Альберт першим на латинському Заході написав коментарі до всього корпусу трактатів Стагірита. Цьому амбітному завданню він присвятив близько 17 років (працюючи над коментарями до Corpus Aristotelicum приблизно з 1250 по 1267 р.). Коли Альберт коментував «Книгу про причини», він, на відміну від Томи Аквінського, ще не знав тексту «Елементів теології» Прокла. Хоч для Альберта автором ідей «Книги» є Арістотель, він (як уже згадувалося) приписує створення самого тексту «Книги про причини» Давиду Юдею. Якщо Арістотель — головний автор, то Давид — компілятор. В Альбертовому коментарі до «Книги» читаємо: «Ми приймаємо від давніх усе, що було добре сказано про ці речі і що перед нами уклав із висловлювань Арістотеля, Авіценни, Альґазеля та Альфарабі Давид Юдей. Він упорядкував усі ці висловлювання як теореми, до яких додав власний коментар»[61]. Власне Альберт правильно відзначає, що «Книга» походить із різних ідейних джерел. Але на рівні змісту Альберт вважає «Книгу про причини» завершенням метафізичних поглядів Стагірита. Причому перші розділи Альбертового коментаря до «Книги» нагадують своєрідний компендіум з натурфілософії, в якому розглянуто позиції грецьких і арабських філософів на природу буття, каузальності, матерії, ума тощо[62].
Щоб показати це, візьмемо коментар Альберта Великого до «Метафізики» Арістотеля. Спочатку він визначає предмет метафізики — транскатегоріальне буття, або суще. Однак чи означає це, що у метафізиці не ставиться питання про Бога? Ні, якраз навпаки: метафізика досліджує Бога і відокремлену сферу божественного[63]. В одинадцятій книзі Альбертового коментаря обговорюється другий трактат «про не-чуттєву і нерухому субстанцію» (тобто про нерухомий Першорушій Стагірита). У шостій главі цього трактату (а йдеться саме про «Книгу про причини») досліджується перша субстанція. Вона описується як «чистий Інтелект», що, як універсальна причина, впливає на всю реальність, є джерелом усякої досконалості й дозволяє всьому існуючому бути до неї причетним. Окрім того, ця субстанція є предметом любові для всього і притягує до себе всі діючі у світі причини. Описуваний таким чином Першорушій поширює світло через небесні сфери на все суще[64]. Маємо тут теорію Інтелекту Арістотеля, перетлумачену в контексті схематики мислення Прокла та Діонісія Ареопагіта. Цю схематику Альберт запозичує саме з «Книги про причини»[65]. У коментарі до цього трактату детально описується єрархічне походження універсуму з Першопринципу[66]. Дія першої універсальної причини (causa universalis) є необмеженою і поширюється на все суще.
Аналіз обох коментарів Альберта (до Арістотелевої «Метафізики» і до «Книги про причини») свідчить про те, що він розглядає «Книгу про причини» не тільки як інтегративну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга про причини», після закриття браузера.