Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

семантичні двійники. Фіксований античними авторами із середини І тис. до н.е. етнонім бористеніти, безперечно, в своєму етнічному середовищі і в первісній формі існував задовго до своїх перших писемних фіксацій. І має сходити щонайменше до трипільських часів.

Поклоніння Бикові-Корові особливо властиве Трипіллю. Розписна скульптура засвідчує парний орний запряг волів на Подніпровському Правобережжі ще в ІІІ тис. до н.е. У трипільських шарах на Росі знайдено глиняну модель храму, прикрашену бичачими рогами. Роги взагалі характерна риса трипільської образотворчості. Про це свідчать численні наліпи на посуді, ручки ложок і черпаків у вигляді рогів, посуд з вушками-рогами, на посуді — бики в запрягу. Трипільці закопували під долівками черепи з рогами биків, тримали їх у хаті на покуті. Костяна пластинка у формі бичачої голови пунктирно зображає жіноче божество. Знайдена 1946 року в Херсонесі Таврійському теракотова пластинка зображає жінку-божество з головою корови. Там же знайдено й монети, де з одного боку бик, а з другого — богиня Діва, захисниця Херсонесу, тотожна київській Мокоші, захисниці Києва і міст руських (СІ, 212–226). Так що й Трипілля, як свідчать факти, «Країна Бика», Гураштра, Гуратта, звідки, можливо, й Оратанія. І якщо ареал Трипільської культури — Гу-ратта, де ратта — «країна», то насельники її — гу-ратти, тобто ті ж таки гу-країнці, у-країнці.

Тож з усього сказаного випливає низка значущих, ба навіть кардинальних висновків, і серед них найголовніший: назви Україна й українці набуток не недавніх, а найдавніших історичних часів. У формі своїх семантичних двійників, однакових із ними структурно, але різних лексично, етнонім українці й назва Україна існували на наших теренах упродовж тисячоліть — у трипільські, скіфські, долітописні й літописні часи. Існують і нині.

Вони, як і сам народ, як і країна цього народу, котрі собою означують, незнищенні. <28>

В глибінь тисячоліть слідами чорних турів
1. Калакура і Калатура

Ярослав Калакура, відомий сучасний історик і бібліограф, під час одного нашого спільного семінару з українознавства в київському Будинку вчителя, де я розповідав про давні українсько-індійські зв’язки, поцікавився в мене, що може означати його прізвище. Я відповів, що в нього цілком індійський вигляд і з санскриту воно — семантичний двійник українських прізвищ Чорновіл, Чорнотур. Бо санскр. kala — «чорний», а kura (хінді kur) — «бик», «тур». Ярослав Степанович мовив, що це схоже на правду, бо в його рідному селіпобутує іпрізвище Калатура, яке, виходить, тотожне прізвищу Калакура.

Зараз яможу долучити сюди й іранські факти: осет. kur, kyr, іран. kur, kurush, памірське gur — «бик» (СИФ, 201). Український антонім до прізвища Калакура, що має і форму Калакур, — Білокур, тотожне прізвищам Біловол, Білотур і Білогур.

Вже після тієї нашої розмови мені до рук потрапила книжка Дмитра Шпака «Тлумачний словник топонімів села Старі Кути» (Львів, 1998). І в ній я знайшов назву Калатура й підтвердження тому, що я казав тоді Я.С.Калакурі. Дмитро Шпак, багаторічний і невтомний дослідник рідного краю, пише, що Калатура — урочище з потічком на Косівщині, колись священний гай, де водилися могутні й священні, як і дуби тут, тварини. Й ілюструє сказане щедрівкою:

Поїдемо ж ми… за чорним туром… Та єк надибав чорного тура, Чорного тура, грубого звіра; І сніпок стрілочок не долітає, І тугий лучок не дострілює, Ясна шабелька не дорубає: Та сивий коник із ніг спадає, Гордий молодець із страху вмліває…

Автор книжки слушно зауважує, що цей щедрівчаний тур якраз і живе в назві Калатура. Щоправда, вірно визначивши тура в назві, перший компонент він визначає як «коло», «біля». Тож уся назва отримує тлумачення «Коло тура», «Біля тура» або «Там, де (є) тур» (ТС, 61–66). Насправді ж Калатура й означає те, про що мовить давня щедрівка — Чорний <29> Тур, Чорнотур. Далі Д.Шпак наводить деякі цікаві й пізнавальні факти — свої і з книги А.Крищука «Українська міфологія» (Тернопіль, 1994). Дещо з того повторимо своїм викладом і ми, іноді з коротким коментарем.

Тур — бог ратної справи, могуті, незламного духу, віри. Ідол його мав вигляд чоловіка з залізною головою тура, роги в нього — срібні, тулуб — у кольчузі, в правій руці — короткий спис чи меч. У нього просили краси й сили, а найдужчих і найхоробріших юнаків називали турами.

В індійців бик теж уособлював віру, закон, вважався опорою впорядкованого, справедливого, праведного світу. У Давній Індії самців чорної масті жертвували Варуні, богові-охоронцю космічного закону й західної сторони світу, згодом — владиці водних просторів, як і грецький Посейдон. Варуна — покровитель воїнського стану, з ним ототожнювався племінний ватажок, князь, цар. Слов’янський аналог Варуні — Дажбог, а русичі, княжа дружина в «Слові» — Дажбожі внуки. Тож і Дажбог мав пов’язуватися з чорним биком-туром (ТРС, 68–81). В Україні жертвоприносини чорного бика зафіксовано востаннє 1520 року.

На Галичині у вересні відзначали Туриці — свято Тура. Селом водили молодого бичка й приспівували: «Ой Туре, Туре, Туре небоже, ой повернися та й подивися. А в господаря пана Івана, в оборі прибуток, честь йому й шана…»

Що в Галичині відзначали Туриці — не дивно, бо ж і галичани — чорнобичичі, чорнотуричі, і Галич — «Чорнобиків», і Галичина — «Край Чорного Бика». Та про це далі.

Тур був великий і грізний, його боялись і підносили йому щедрі дарунки. Купальської ночі Тур виходив із кам’яної гори, ревів, аж