BooksUkraine.com » Класика » Живцем поховані, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Живцем поховані, Нечуй-Левицький"

123
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Живцем поховані" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 13
Перейти на сторінку:
той ко­роль, а з ним їде си­ла панів та влов­чих з со­ба­ка­ми, що й полічить усіх не мож­на бу­ло. Як бу­ло в'їдуть у ліс, у гу­ща­ви­ну, то ліс не­на­че аж гу­де, аж стог­не. Тру­би десь раз у раз ре­вуть, со­ба­ки гав­ка­ють, аж ви­щать, аж скиг­лять. Руш­ниці раз у раз тільки гур! гур! трісь! лясь! не­на­че за­ви­рю­ха ла­має ста­ре гілля дубів. Оці дібро­ви по­над Рос­сю не­на­че рев­ли, мов живі, а по той бік росі на гор­бах ті ре­ви труб, ті бах­кан­ня руш­ниць та гав­кан­ня псів лу­на­ли, не­на­че ко­ти­ли­ся лу­ною по гор­бах. В містеч­ку бу­ло чуть той гук стрілян­ня та труб, не­на­че там десь у діброві скоїлась страш­на ба­талія з на­па­дом якихсь во­рогів. А слідом за тим влов­чим поїздом виїздить дру­гий поїзд. Служ­ни­ки та ку­харі ви­во­зять уся­кові наїдки та ви­на, та пляш­ки з горілкою. Ідуть з по­су­дом та поск­ла­де­ни­ми на во­зах на­ме­та­ми для бен­кетів. А за ни­ми та­ра­ба­няться на во­зах му­зи­ки. Ве­зуть сто­ли, стільці. Ка­зав небіжчик батько, що як бу­ло виїжджає той на­товп, то здається, ніби цілий графів па­лац пе­ре­во­зять на інше жит­ло в дібро­ву, тільки бра­кує бе­бехів та пе­рин для ночівки… На гальовині попід ду­ба­ми безліч слуг, аж ки­шить, мов ко­маш­ня в ко­маш­ни­ку, як йо­го хтось роз­гор­не та зрун­тує ку­пу. Служ­ни­ки на­пи­на­ють попід ду­ба­ми на­ме­ти, ніби десь в по­ході на войні. Ку­харі розк­ла­да­ють здо­ро­вецьке ба­гат­тя з трус­ку та хво­рос­ту, щоб розігрівать на­ве­зені наїдки. Ряд­ка­ми став­лять сто­ли й стільці й усякі дзиґли­ки навк­ру­ги столів. Над­вечір, як уже сон­це ста­не на вечірньому прузі, па­ни вер­та­ються з руш­ни­ця­ми на пле­чах, усі пов­би­рані в зе­ле­не ку­це уб­ран­ня. Му­зи­ки гра­ють. Че­ре­да псів вис­ка­кує з лісу на гальови­ну й бре­ше на му­зик, ви­щить на ра­до­щах. Стрільці зно­сять і зволіку­ють ку­пи заст­ре­ле­них кіз, серн, ли­сиць, вовків. Заст­ре­лені сер­ни, ли­сиці, зайці та вов­ки скла­да­ють на по­дов­жасті ноші й обк­ла­да­ють й об­ти­ка­ють зе­ле­ним лис­том та гіллям.

Аж тоді па­ни бу­ло сіда­ють за сто­ли на бен­кет. Служ­ни­ки веш­та­ються, ко­зач­ки-хлопці в чер­во­них шта­нях біга­ють, мов не­са­мо­виті, ко­ло возів та ба­гат­тя, став­лять по­суд, пляш­ки й чар­ки по сто­лах; служ­ни­ки по­да­ють уся­кові пот­ра­ви. Му­зи­ки гра­ють без­пе­рес­тан­ку. Па­ни ба­ла­ка­ють, ре­го­чуться, аж лу­на йде по лісі. Для со­барні з різниць бу­ло при­во­зять ціло­го заріза­но­го во­ла й роз­ки­да­ють яло­ви­чи­ну по траві. Псарі ріжуть м'ясо на шмат­ки й го­ду­ють зах­ляв­ших од біга­ни­ни псів; ки­да­ють їм по­об­ти­нані за­ячі ніжки. Го­лодні, пе­ре­павші од га­нян­ня по діброві пси аж ви­щать. Па­ни п'ють ви­на, п'ють за здо­ров'я яс­но­вельмож­но­го ста­ро­го гетьма­на й кри­чать - віват! віват! - аж по­ло­ха­ють пта­шок у діброві.


Небіжчик Ча­лий, кот­рий був ди­рек­то­ром Біло­церківської гімназії, ви­дав біографію ху­дож­ни­ка Со­шен­ка, од батька кот­ро­го гра­фи­ня Олек­санд­ра Браніцька од­ня­ла зем­лю, а граф по­па­лив до­ку­мен­ти. Він зга­дує і про ті псарні. Та й мені ка­зав небіжчик, що час­то за­би­ра­ли усе мо­ло­ко по ха­тах для цу­це­нят.


А вве­чері усей поїзд ру­шає до міста до па­ла­цу, не­на­че дов­жез­на вал­ка чу­маків їде з Кри­му в сте­пу. По­пе­ре­ду йдуть му­зи­ки й виг­ра­ва­ють. За ни­ми пан­щанні служ­ни­ки й лісо­ви­ки ко­за­ки не­суть ряд­ком ноші на пле­чах, заквітчані зе­ле­ним гіллям, з кізка­ми, зай­ця­ми та вов­ка­ми, не­на­че не­суть ті ноші на якесь кла­до­ви­ще, як-от ча­сом не­суть ма­ри з небіжчи­ка­ми в ве­ли­кий помір. А за цією пе­рез­вою ідуть ка­ре­ти з па­на­ми од­на за дру­гою по­ва­гом, по­ма­леньку до са­мо­го па­ла­цу, а по­зад їх су­нуться во­зи з уся­кою ван­та­гою, з по­су­дом та сто­ла­ми, а псарі ве­дуть на швор­ках та реміня­ках псяр­ню.


Як ця пе­рез­ва бу­ло доїжджає до бра­ми в двір, то па­ни да­ють знать і труб­лять в ріжки та тру­би, а де­котрі стріля­ють з руш­ниць. Коні ха­ра­пу­дяться, ста­ють гоп­ки. Па­ни ре­го­чуться. Бра­му од­чи­ня­ють, і ввесь поїзд пог­ли­нає бра­ма й двір. З па­ла­цу не­на­че ви­си­па­ються панії й пан­ни, най­мич­ки й ко­зач­ки. Ноші з ди­чи­ною кла­дуть кру­гом ган­ка. Ла­кеї й ку­харі збіга­ються. Цікаві пан­ни обс­та­ють ноші й ог­ля­да­ють ли­сиці та зай­чи­ки. В ве­ли­ко­му дворі бу­ла збірня та­ка, ніби там став який­сь яр­ма­рок у будлі-яко­му містеч­ку, в Ро­китні, або в Шам­раївці, або в Фас­тові. Га­лас, шум, кри­ки, регіт! Двір не­на­че га­ла­сує од ра­дощів, на­че на­вез­ли до­бут­ку після то­го, як роз­би­ли во­ро­же військо й заг­ра­бу­ва­ли й опа­ну­ва­ли всі незліченні скар­би.


Усей на­товп зап­ро­шу­ють не в па­лац ста­ро­давній та не­ве­ли­кий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть про­ти па­ла­цу аж у пар­ку, в ту за­лу на два етажі з дво­ма ряд­ка­ми вікон - уни­зу й угорі. Там вже по­рається ціла юр­ба ла­кеїв, котрі роз­но­сять чай на здо­ро­вецьких срібних підно­сах і розс­тав­ля­ють ста­ка­ни на двох ряд­ках мра­мор­них сто­ликів, що сто­ять по обид­ва бо­ки за­ли попід стіна­ми. А там вже гра­ють му­зи­ки до танців. Жінки й доч­ки приїжджих гос­тей і собі йдуть у той прос­тор­ний і ви­со­кий, на­че церк­ва, павільйон, зу­мис­не збу­до­ва­ний для літніх балів і танців. Па­ничі роз­по­чи­на­ють танці і, не зва­жа­ючи на те, що ввесь день га­ня­ли пішки по діброві, га­ца­ють цілу ко­рот­ку ніч та вже, як свіне над­ворі, роз'їжджа­ються до­до­му вже тоді, як лю­де про­ки­да­ються й ус­та­ють, щоб йти на пан­щи­ну в по­ле.


- Чи пак і те­пе­реч­ки став­ля­ють ко­за­ки в лісах ят­ки на стов­пах з покрівлею й нак­ла­да­ють в ят­ках ко­пиці сіна для серн на годівлю на зи­му? - пи­таю я в сво­го візни­ка.


- Атож! Став­ля­ють, але кіз чо­гось не­ба­гацько в лісах, їх пев­но їдять вов­ки. Бо в лісах ко­за­ки за­бо­ро­ня­ють стрілять вов­ки. І їх розп­ло­ди­лось си­ла! Як тільки смерк­не, то де тільки хо­дить то­ва­ря­ка ко­ло лісу, за­раз з ча­гар­ни­ка десь візьметься вовк та й ду­шить ху­до­бу. Оце не­дав­но ми не заг­на­ли те­лиці в двір, а вовк вис­ко­чив з ліска та й обг­риз бік. Те­лич­ку не од­ря­ту­ва­ли од смерті, - про­па­ла. Те ж са­ме роб­лять вов­ки з графськи­ми сер­на­ми й зай­ця­ми, котрі йдуть на годівлю… вов­кам.


- Чом же ви й ті, що од їх гра­фи по­одніма­ли по­ле, не за­ве­ли крам­ниць, не пішли в кра­марі? - пи­тав я в Ва­си­ля.


- Не завів, бо не бу­ло за що. Та й граф Кса­верій за­раз нак­ли­кав із Вар­ша­ви євреїв купців і пос­та­вив отой му­ро­ва­ний «гос­тин­ний ряд» з крам­ни­ця­ми навк­ру­ги в йо­му, отой, що й те­пер стоїть се­ред пля­ца на містеч­ку. А во­ни за­раз по­на­во­зи­ли з Вар­ша­ви уся­ко­го кра­му та й осілись у нас і по цей день. А те­пер за ни­ми й не по­тов­пиш­ся.


«Вас по­хо­вав ста­рий гетьман Кса­верій жив­цем, без спо­боління, без жа­лю, а на­томісць по­за­во­див псярні та розп­лод­жу­вав

1 ... 8 9 10 ... 13
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живцем поховані, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Живцем поховані, Нечуй-Левицький» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Живцем поховані, Нечуй-Левицький"