Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

діти – такі й подібні речі розуміли всі розумні люди з його оточення. Просто тут він не стояв перед вибором, вибір був невидимим, а тому й напевне неіснуючим. Так він собі говорив, але чи воно так насправді – долі ймовірності були мізерними. Легше бачити сніжний пил за вікном, що перебирається сонячним промінням кудись у тупу далечінь, відчути тепло жіночої ляжки, розтулені сороміцькі губи і їхній солонувато-солодкий присмак, навіть дикіше, можна це порівняти з запахом свічок і ладану в одній з церков: усе це означалося одним знаком маленької і дрібної втіхи та задоволення. Тут він, напевне переступивши якусь межу, визначив держатись одного напрямку і ніколи не заскакувати на протилежну дорогу. Хоча він мало вірив у те, що життя має двосторонній рух. Він знав, що життя неупинно рухається до ями, і хто добереться до неї вчасно, той просто вже ніколи не живе.

У нього вливалося якесь просто-таки тягуче світло, коли він бачив гарний одяг, гарну їжу, і, коли довгий час цього не було, він відкрив, як збавити цю можливість. І тому тоді, коли Лада стояла у білій чоловічій сорочці біля вікна, зі стрункими по-хлопчачому ногами, дивилася на довгі клякси ворон, на маленьку замерзлу снігурочку, і він не бачив її грудей, її кирпатенького носика, прищавого обличчя, у нього заболіло в животі, підігнулися коліна, і йому зробилося несподівано тоскно, наче він один серпневого дня проводжає останній трамвай нещасним поглядом. Він підійшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв її за плечі, опустився на коліна і припав губами до голого заду. Більше зараз він нічого не хотів, а вона стояла спокійно, наче буде вічність стояти в цій кімнаті, з темними опереннями тіней від високих ялинок, де влітку прохолодно і тихо, а взимку довго тримається тепло. Чорна тінь тоді не стояла над ним, і він не розумів цієї тіні, не розумів страху, не розумів нічого.

Так, він прийшов у органи безпеки ще за влади совєтів, спочатку освідомлювачем, потім вище, і до перебудови мав чин майора. Дивом, але швидше метким розумом, він залишився у нових органах, продовжуючи працювати і на східну розвідку, і на українську сторону, і напевне це було відоме багатьом, але в тому бардаці, аж до незалежності, вертілися майже всі співпрацівники. Так що він нікого не зрадив, – формально на західній частині країни було знищено останні рухи опору, а про східну й говорити було нічого. Він визначив свої можливості, ще будучи в університеті, і сказав собі: так, ми чи вони програли, іншого виходу бути людиною в цьому світі, побудованому переможцями, він не бачив. Час це підтвердив, конкретно підвівши риску: американці та європейці ніяк впритул не хотіли бачити його країну. Звісно, йому було якось, зовсім трохи, образливо, але і сам він мав прагматичну жилу, холодну й розсудливу, тому схиляв, без благовоління, голову перед переможцями. Комунізм і його мета, на велику радість самих застрільників ідеології, наказав довго жити, в країнах колишнього Союзу вода замутилася. І всі, разом з ним, кинулися ловити рибу. Гроші вирішували все: у що він ще від шкільної парти вірив і що знав. Це було єдиним рушієм його свідомості, його світом, інакше не могло бути. Проте, частіше зимового дня, його несподівано застукувало, у дорозі, перед Різдвом і Новим роком, перед Водохрещем, наче хтось дикий сідав на нього, тихо шепотів над вухо паскудненьке дешеве словечко: «Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок…». Тут він двоївся.

Можна скинути на просту тобі шизофренію, повірити у містику, але це якось не клеїлося ані до містики, ані до шизофренії. Віра у нього значилася під табу, тобто він слідував тими принципами, що коли став на інший бік, то інакше вже не можна. Виверти виховання, ось як він називав це. Інші називали це неприпустимою порядністю, хоча це було не що інше, як збочений конформізм. Він таки ходив до церкви, разом з хвостатими державними делегаціями, хоча за багато років переконав себе, що ані там, ані тут нічого немає. Тут принаймні все осяжне: жінки, чоловіки, гроші, інтрига. Ця проста механіка більше його зачаровувала, ніж скуденне життя його родини, що йшла зовсім зараз незрозумілим шляхом.

Сонце запало у чорні капкани дворів, Лада сиділа і листала глянсований часопис, а він несподівано запитав її, сам лякаючись свого тихого з упевненими інтонаціями голосу:

– А хто по нас прийде?

По тому, як Лада звела свої світлі, з каштановою міддю, брови, зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам сказав. Вона лизнула кінчиком язика його губи, усміхнулася, зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її упевненість, як заразу, через усе життя.

– Поїхали зі мною, – сказала вона. – Поїхали, поїхали! – вона затараторила щасливим, майже дитячим голосом.

Тут Дніпро розкривав свою свинцеву, над незмінним металевим небом, горлянку: червоні дахи п’яти– і чотириповерхових дач лежали під сліпим білим сонцем, лускою, крилом, неправдоподібно, але правдиво все ж таки підрізаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи навколишні землі і піски. Вони стояли на білому двомісному катері, затуляючи долонями очі від сонця, спостерігаючи, як стрімко наближається берег. Щось у цьому було об’єднуюче і спільне: нахилені вперед тіла, підняті руки. І він відчував, що, незважаючи на падлючий холод, у нього ворушиться в штанях. А коли вони приставали до причалу, із самотнім, на розкидному стільці стариганем, що визирав якесь диво у бінокля, за десять метрів, сонце сховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому березі, і вони провалилися в малинові теплі памороки. У нього пішла гусячим сипом шкіра. Йому здавалося, що зараз усе закінчиться; він боявся повторити слово «життя», але десь у глибині саме це й пищало: провалиться і не повернеться місто, з’єднане розірваною аортою харківського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над розчавленим плодом, стрілами поїздів метро, саме розвернуте до противного місто, посипане білими грифелями будинків.

Він навіть заплющив очі і бачив морок, один лише морок. Він не відчував поруч гарячого, з легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади, її руки, що шкодливою гадючкою повзала його ширінькою. А коли розплющив очі, то побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском вуличок, блюдця площ, неприступні дома, облиті рожевою фарбою заходу. І у нього задерло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища. Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А