Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він стояв приголомшений, охоплений неясним передчуттям, і дивився на застиглу сталево-сіру поверхню, не вкриту хвилями, а тільки трошки брижасту.
Вона тяглася від дамби, на якій він стояв, скільки сягало око — каламутний, густий, вкритий шоколадною піною простір, порушений тільки тонкою смужкою за милю звідси, смужкою, тоненькою, мов волосинка. За якусь мить він зрозумів що це. «Це ще одна дамба, — подумав він спокійно. — Отак і ми виглядаємо звідти. — Те, на чому я зараз стою, отак виглядає звідти».
Його штовхнули ззаду, і він почув різкий голос вартового:
— Рушай, рушай! Ще намилуєшся!
Їм видали таку саму печеню з овочами, каву й хліб, як напередодні, і знову, як і вчора, вони посідали навпочіпки над своїми мисками й кухлями, хоч тепер дощу не було. Вночі до дамби прибило цілий дерев’яний сарай. Тепер він лежав, притиснутий течією до дамби, а натовп негрів копирсався над ним, здирав дранку й дошки й відносив схилом нагору. Повільно пережовуючи їжу, високий каторжник дивився, як швидко зникає надводна частина сарая — немов мертва муха під метушливою, працьовитою ватагою мурашок.
Щойно вони попоїли, як знову, немов за сигналом, заперіщив дощ. Грубий одяг каторжників за ніч не висох, а став тільки ледь тепліший за повітря. Незабаром вартові криками підняли їх з землі й звеліли вишикуватися двома групами. Одну групу озброїли обліпленими багном лопатами й кирками і повели кудись по дамбі. Трохи згодом підійшов моторний катер, тягнучи на буксирі флотилію яликів. Під катером, на глибині п’ятнадцяти футів, лежала, певно, бавовникова плантація; ялики були вщерть заповнені неграми, між якими лише де-не-де сиділи білі з клунками на колінах. Коли мотор замовк, з води долинув слабкий бренькіт гітари. Ялики пришвартувалися, й люди почали сходити на берег; каторжники дивилися, як чоловіки, жінки й діти дерлися вгору багнистим схилом, тягнучи на собі важкі полотняні торби й клунки з ковдр.
Бренькіт не припинявся, і тепер каторжники побачили молодого чорношкірого довгоногого хлопця з гітарою, що висіла у нього на шиї на обривку бавовняних віжок. Він виліз на гребінь дамби, все ще перебираючи струни гітари. В руках у нього не було більш нічого — ні харчів, ні клунків, ані навіть якоїсь куртки.
Високий каторжник так захопився всім цим видовищем, що не чув вигуків вартового, поки той не підійшов до нього і не викрикнув його імені.
— Прокинься! — гукнув вартовий. — Чи ви двоє вмієте веслувати?
— Веслувати? Де? — спитав високий каторжник.
— На воді, — сказав вартовий. — Де ж іще в чорта.
— Я туди не хочу, — сказав високий каторжник і хитнув головою в бік невидимої ріки за дамбою.
— Ні, це з другого боку, — сказав вартовий. Він швидко нахилився й відімкнув кайдани, що з’єднували високого каторжника з гладким, безволосим. — Це отам, недалеко. — Він підвівся. Обидва каторжники рушили слідом за ним до човнів. — Тримайтеся отих телефонних стовпів, доки не дістанетеся до бензоколонки. Ви її впізнаєте — дах ще стирчить над водою. Стоїть вона край багнистої затоки, а затоку ви впізнаєте по верхівках дерев, що стоять на тому місці, де був її берег. Тією затокою пливіть аж до поламаного кипариса, на якому сидить жінка. Зніміть її й завертайте прямо на захід, до будиночка на плантації, — там на даху сидить якийсь дядько… — Він обернувся й подивився на двох каторжників, що стояли абсолютно нерухомо і серйозно, напружено позираючи то на човен, то на воду.
— Ну? Чого ви чекаєте?
— Я не вмію веслувати, — сказав гладкий каторжник.
— То час уже тобі навчитися, — сказав вартовий. — Сідай у човен.
Високий каторжник підштовхнув другого вперед.
— Сідай, — сказав він. — Вода тебе не вкусить, і купатись ніхто не примушує.
Відпливши від дамби (гладкий сів спереду, а високий на кормі), вони побачили, що вартові звільняють від кайданів інші пари каторжників і розподіляють їх по човнах.
— Хотів би я знати, хто ще з отих хлопців уперше в житті бачить так багато води, — сказав високий каторжник.
Другий не відповів. Він стояв навколішках на дні човна і час від часу сторожко вмочував у воду весло. І вже сама його гладка м’яка спина немовби виражала острах і напруження.
Десь за північ до пристані Віксбурга підійшло рятувальне судно, наповнене аж до поручнів бездомними чоловіками, жінками й дітьми. То був пароплав мілкої осадки; цілий день він сновигав туди й сюди над болотяними заплавами, зарослими кипарисами й акаціями, і над бавовниковими полями, збираючи свій жалюгідний вантаж з дахів будинків, і повіток, і навіть з дерев. А тепер він приповз до цього затопленого міста знедолених та скривджених, де в мряці чадили гасові лампи, а електричні ліхтарі на поквапливо натягнених дротах освітлювали багнети військових поліцаїв та червоні хрести на нарукавних пов’язках лікарів, медсестер та персоналу їдалень для біженців. Високий берег над їхніми головами був майже весь вкритий наметами, але людей там було все-таки більше, ніж ці намети могли вмістити; вони сиділи чи, лежали, самотні чи цілими сім’ями, під першим-ліпшим захистком, а то й просто неба, під дощем, напівмертві від виснаження, а лікарі, й сестри, й солдати переступали через них, ходили навколо них і між ними.
Серед перших на землю зійшов один із старших наглядачів каторжної ферми, а слідом за ним гладкий каторжник і ще один білий — маленький чоловічок з худим, неголеним, блідим обличчям, на якому ще можна було прочитати глибокий біль від несправедливо заподіяної страшної кривди. Наглядач, здавалось, добре знав, куди йому треба йти. Ведучи за собою своїх двох супутників, він швидко відшукував проходи між купами меблів і сонними людьми і незабаром опинився в яскраво освітленій кімнаті, — це було щось на зразок тимчасової канцелярії, власне, це був майже військовий командний пункт, — де начальник каторжної ферми сидів у товаристві двох офіцерів з майорськими петлицями. Старший наглядач заговорив без будь-якого вступу.
— Ми втратили людину, — сказав він і назвав ім’я високого каторжника.
— Втратили? — сказав начальник.
— Так. Він утопився. — Не повертаючи голови, наглядач кинув гладкому каторжникові: — Розкажи йому.
— Це він казав, що вміє веслувати, — сказав гладкий каторжник, — а я такого не говорив. Я і йому сказав, — він кивнув головою в бік наглядача, — що не вмію. Отже, коли ми дісталися до затоки…
— Про що, власне,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.