Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Еліс повернулася наступного тижня та дуже здивувала мене, привівши з собою юнака. Це був Тодд. Еліс усміхалася до самих вух. Її депресії наче й не було, сказала вона. Тодд порвав з тією жінкою, і вони тепер знову разом. Вона почувалася відродженою. Вона тепер розуміла, що її жага та невпевненість відштовхували його. У цих стосунках вона намагатиметься більше довіряти, доведе йому свою відданість.

Упродовж сеансу Тодд виглядав дратівливим та знудженим, він увесь час поглядав на годинник та совався на дивані, наче йому затерпли ноги.

— Неможливо поновити стосунки без нового початку. Які нові стосунки ви волієте мати? Чим ви готові поступитися, аби це спрацювало? — питаю я.

Вони витріщилися на мене.

— Почнемо з того, що ви маєте спільного. Що ви полюбляєте робити разом?

Тодд знову подивився на годинник. Еліс хутко посунулася ближче до нього.

— Ось вам домашнє завдання, — сказала я. — Хочу, аби ви визначили одну нову річ, яку вам подобається робити на самоті, та одну нову річ, яку ви любите робити вдвох. Баскетбол, домашні завдання та секс не рахуються. Займіться чимось веселим, але незвичним.

Еліс та Тодд поверталися до мене час від часу впродовж наступних пів року. Іноді Еліс приходила одна. Вона, як і раніше, була зосереджена на збереженні їхніх стосунків, але хоч що б вона робила, не могла позбутися сумнівів та невпевненості. Еліс хотіла почуватися краще, але не була ще готова змінитися. А коли Тодд приходив на зустрічі, то також здавався застряглим. Він отримував усе, що, як він гадав, хотів, — захоплення, успіх, кохання (не кажучи вже про високі оцінки), — але все одно виглядав сумним. Він змарнів та згорбився. Складалося враження, ніби його самоповага та впевненість у собі були атрофовані через залежність від Еліс.

Зрештою, Еліс та Тодд припинили ходити до мене, і я не чула від них жодних новин упродовж багатьох місяців. І от одного дня я отримала два повідомлення про випуск з коледжу. Одне було від Еліс. Вона отримала ступінь та була зарахована до магістерської програми з порівняльного літературознавства. Вона дякувала мені за час, що ми провели разом. Еліс розповіла, що одного дня прокинулася та вирішила, що з неї досить. Вона припинила робити Тоддові проєкти. Їхні стосунки закінчилися, вона дуже важко це переживала, але зараз вона щаслива, що не задовольнилася тим, що обирала для себе замість любові.

Інше повідомлення було від Тодда. Він отримав ступінь. На рік пізніше, але отримав. Він теж хотів подякувати мені. Тодд розповів, що ледве не кинув навчання, коли Еліс припинила виконувати завдання замість нього. Він був обурений та розлючений. Але зрештою взяв на себе відповідальність за власне життя, почав працювати з репетитором та погодився з тим, що мусить докласти зусиль заради власного ж блага. «Я був нікчемою», — писав він. Не усвідомлюючи цього, весь час, коли він розраховував, що Еліс зробить замість нього всю роботу, він був у депресії. Він сам собі не подобався. Тепер Тодд може подивитися у дзеркало та відчути повагу замість огиди.

Віктор Франкл пише: «Пошук сенсу існування — це рушійна сила життя людини… Цей сенс унікальний та специфічний, бо мусить і може бути знайденим лише самою людиною; тільки тоді він набуде значущості, яка задовольнить людську волю до сенсу». Коли ми відмовляємося від власної відповідальності за нас самих, ми зрікаємося своєї можливості створювати та відкривати сенс. Іншими словами, ми зрікаємося нашого життя.

Розділ 21

Дівчина без рук

Другим кроком танку свободи було навчитися, як йти на ризик, необхідний для справжньої самореалізації. Найбільшим ризиком за всю мою подорож було повернення до Аушвіцу. На моєму шляху зустрічалися люди, що протистояли мені, — родина, що приймала у себе Маріанну, офіцер з посольства Польщі, — переконуючи мене не їхати. І ще мій внутрішній сторож, частина мене, що воліла бути в безпеці більше, ніж на волі. Але тієї ночі, коли я лежала в ліжку Ґеббельса, я інтуїтивно відчула правду: я не зможу бути цілісною, допоки не повернуся, заради власного зцілення я маю знову відвідати це місце. Йти на ризик не значить нерозсудливо наражати себе на небезпеку. Але значить прийняти свої страхи, аби не бути в них ув’язненою.

Карлос почав працювати зі мною, коли навчався на другому курсі старшої школи та потерпав від соціофобії та низької самооцінки. Він так боявся не бути прийнятим своїми однолітками, що навіть не ризикував заводити дружбу чи стосунки. Одного дня я попросила його розповісти мені про десять найпопулярніших дівчат у школі. А потім дала йому завдання. Він мав запросити кожну з них на побачення. Він відповів, що це неможливо, що це дорівнюватиме соціальному самогубству, що вони ніколи не погодяться, що через його жалюгідність з нього глузуватимуть до кінця навчання. Я сказала йому, що це так, що він насправді може не отримати те, чого хоче. Але навіть якщо і не отримає, він усе одно стане кращим, ніж до цього, бо з’ясує реальний стан речей, бо отримає більше інформації, бо зможе побачити справжню дійсність, а не жити у реальності, яку для нього створив його страх. Зрештою він погодився виконати завдання. Він був здивований, коли чотири з найпопулярніших дівчат його школи прийняли запрошення! Карлос заздалегідь зробив висновок щодо своєї вартості, у своїй голові уже п’ятсот разів отримав відмову, і цей страх позначався на мові його тіла: він ховав чи відвертав очі замість того, аби дивитися відкритим сяйливим поглядом. Він власноруч перекрив радості доступ до себе. Щойно прийняв свій страх, побачив вибір та пішов на ризик, він відкрив для себе можливості, про існування яких і не здогадувався.

Кілька років по тому, одного осіннього дня 2007-го, Карлос зателефонував мені з гуртожитку. Голос його був здавлений тривогою.

— Мені потрібна допомога, — каже він.

Тепер він другокурсник в одному з університетів Великої десятки на Середньому Заході21.

Коли я почула його, що взагалі-то було для мене несподіванкою, то вирішила, що його знову охопила та здушує