Читати книгу - "Сяйво"

ніхто не знає твоєї мови, можливо, тебе непокоїть власна спроможність утримувати свою родину. Або, можливо, просто те, що ніхто тебе не розуміє. Я якось читав, що сновидіння, в якому ти падаєш, це стандартна розрядка почуття невпевненості в собі. Ігри, маленькі ігри. По один бік сітки свідомість, по інший — підсвідомість, і вони собі перекидаються якимсь мізерним образом. Те саме з ментальними хворобами, з передчуттями, з усім таким. Чому провидництво мусить бути іншим? Може, Денні дійсно тоді побачив заляпану кров’ю стіну в Президентському люксі. Для дитини його віку вигляд крові й ідея смерті майже тотожні. Утім, образи для дітей сприйнятніші за ідеї. Це знав Вільям Карлос Вільямс, він був також і педіатром[187]. Ми старшаємо, ідеї поступово стають доступнішими, і образи ми полишаємо поетам… а я оце тут просто патякаю.

— Мені подобається слухати, як ти патякаєш.

— Людоньки, вона це сказала. Вона сказала це. Ви всі чули.

— Джеку, ті позначки на його шиї. Вони справжні.

— Так.

Після цього надовго запала мовчанка. Вона почала було думати, що Джек, либонь, заснув і сама вже спливала у дрімоту, коли він промовив:

— Мені спадають на думку два пояснення. І жодне з них не передбачає участі в цьому якоїсь четвертої сторони в готелі.

— Які? — підвелася вона на лікті

— Ймовірно, стигмати, — сказав він.

— Стигмати? Це як ото в людей іде кров у Страсну п’ятницю, чи щось таке?

— Так. Інколи впродовж Страсного тижня в людей, які глибоко вірять в божественність Христа, проявляються кровоточиві позначки на руках і ногах. Це було більш поширеним у середньовіччі, ніж тепер. У ті часи вважалося, що такі люди благословенні Богом. Я не пригадую, щоби католицька церква оголошувала якийсь з таких випадків безумовним дивом, що доволі тверезо з її боку. Стигмати не вельми відрізняються від деяких речей, що їх вміють робити йоги. Зараз ці речі стали більш зрозумілими, от і все. Люди, які розуміються на взаємодії між розумом і тілом, — я маю на увазі, які це вивчають, бо ніхто цього не розуміє, — вважають, що ми більшою мірою керуємо власними мимовільними реакціями, ніж про це звично було колись думати. Можна уповільнити темп власного серцебиття, якщо достатньо сконцентруватися подумки. Пришвидшити власний метаболізм. Або змусити себе кровоточити.

— Ти вважаєш, що Денні надумав собі оті синці на його шиї? Джеку, я просто не можу в таке повірити.

— Я можу повірити, що таке можливе, хоча й мені також це здається наразі малоймовірним. Що більш імоверно, це те, що він сам собі їх зробив.

— Сам собі?

— У минулому він уже було ранив себе, коли западав в оті свої «транси». Пам’ятаєш, тоді, за столом, під час вечері? Десь зо два роки тому, мені здається. Ми тоді були страшенно злі одне на одного. Ніхто майже не балакав. А потім, абсолютно зненацька, очі в нього закотились під лоба і він упав обличчям собі в тарілку. Потім на підлогу. Пам’ятаєш?

— Так, — сказала вона. — Звісно. Я тоді подумала, що в нього конвульсивний напад.

— Іншого разу ми були в парку, — сказав Джек. — Тільки я і Денні. У суботу. Він сидів на гойдалці, гойдався собі. І раптом звалився на землю. Немов підстрелений. Я підбіг, підняв його, і так само враз він прийшов до тями. Закліпав на мене очима і сказав: «Я собі забив животика. Скажи мамі, нехай позакриває вікна в спальні, якщо піде дощ». І того вечора полило, як той чорт.

— Так, але…

— І завжди він повертається додому із саднами, подряпаними ліктями. Гомілки в нього, наче він щойно вирвався з поля бою. А варто спитати в нього, звідки оце чи оте, він завжди каже: «Ох, та я просто грався», — та й по всьому.

— Джеку, всі діти забиваються і дряпаються. З маленькими хлопчиками це трапляється ледь не постійно, щойно вони навчаться ходити, і так до дванадцяти-тринадцятирічного віку.

— І я не маю сумнівів, що Денні отримує свою частку, — відгукнувся Джек. — Він хлопчик активний. Але я пам’ятаю той день у парку і той вечір за столом. І загадуюся, чи не є деякі з його синців і саден результатом того, що він просто беркицьнувся. Той доктор Едмондс казав, що з Денні саме так трапилося прямо в його кабінеті, Господи помилуй!

— Гаразд. Але ці синці — сліди від пальців. Я заприсягтися готова. Він не міг їх отримати через падіння.

— Він западає в транс, — сказав Джек. — Можливо, бачить щось, що колись було трапилося в тій кімнаті. Скажімо, бійку. Чи, може, самогубство. Люті емоції. Це зовсім не те, що дивитися кіно; він у надзвичайно навіюваному стані. Він просто посеред всього цього. Його підсвідомість, можливо, візуалізує те, що там відбувалося, у якийсь символічний спосіб… як знову ожилу мертву жінку, як зомбі, упиря, демона, вибирай сама, що тобі до вподоби.

— Від твоїх слів у мене мурашки по тілу, — пролепетала Венді.

— Та й у мене самого трохи. Я не психіатр, але схоже, що таким чином усе добре складається купи. Ходяча мертва жінка як символ померлих емоцій, мертвих життів, які ніяк не вгамуються, не підуть геть… але оскільки вона образ у його підсвідомості, вона також є й ним самим. У стані трансу свідомість Денні придушена. За нитки смикає фігура з підсвідомості. Тож Денні кладе руки собі на горло і…

— Стоп, — сказала вона. — Я уявила картину. І гадаю, що це ще жахливіше, аніж хтось невідомий, що скрадається по коридорах, Джеку. Від зайди можна втекти. Від себе втекти неможливо. Ти зараз говориш про шизофренію.

— Вельми обмеженого типу, — промовив він, проте дещо невпевнено. — І вельми специфічної природи. Оскільки він, як то нам здається, вміє читати думки, і оскільки, схоже, в нього дійсно час від часу трапляються провидницькі спалахи. Хоч як би не намагався, я не можу думати про це як про психічну хворобу. Між іншим, у всіх нас закладено шизоїдність. Я гадаю, коли Денні постаршає, він це переборе.

— Якщо ти правий, тоді це просто наш обов’язок вивезти його звідси. Що б там у нього не було, цей готель робить це ще гіршим.

— Я би так не сказав, — заперечив Джек. — Якби Денні робив так, як