Читати книгу - "Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття"

кабіни та рівнем навичок пілота і, ймовірно, врахувала цю обставину при складанні процедур льотної підготовки. Не підлягає сумніву те, що загальний рівень безпеки сьогоднішньої авіації як системи вражаючий. Дехто з науково-технічних спеціалістів уже прогнозує цілковиту автоматизацію літаків. До прикладу, Себастіан Трун нещодавно у своєму інтерв’ю газеті New York Times заявив, що «пілот авіаліній» стане «професією минулого» в не надто далекому майбутньому [9]. Особисто ж я не можу уявити, як в не надто далекому майбутньому триста людей стоятимуть у черзі на посадку до літака, в якому зовсім немає пілотів. Поєднання регуляторних норм, потенційної юридичної відповідальності і звичайного неприйняття з боку суспільства неодмінно сприятимуть створенню потужних стримувальних чинників у професіях, безпосередньо пов’язаних із безпекою громадян. А найсильніше вплив автоматизації на зайнятість будуть, скоріш за все, відчувати на собі мільйони інших працівників — найпередніше із закладів швидкого харчування, офісні нероби та багато інших. У цих галузях потенційна технічна поломка або втрата професійних навичок матиме малозначущі наслідки, й у них існує значно менше перешкод на шляху невпинного й безжального прогресу до повної автоматизації, рухомої, безсумнівно, ринковими спонукальними мотивами.

У всій нашій економіці та в суспільстві машини поволі здійснюють фундаментально важливий перехід: в результаті свого еволюційного розвитку вони виходять за рамки своєї історичної ролі інструментів і в багатьох випадках стають автономними працівниками. Ніколасу Карру ця тенденція видається небезпечною, і йому хочеться бодай якимось чином її зупинити. Одначе реальність полягає в тому, що той буквально приголомшливий добробут і комфорт, якого ми досягли в умовах сучасної цивілізації, є прямим результатом наступального руху технології — і невпинний порив до дедалі ефективніших способів економії людської праці став, безперечно, єдиним найважливішим чинником, який був рушієм цього прогресу. Легко заявляти про свою опозицію ідеї надмірної автоматизації, водночас залишаючись прихильником технології в загальному сенсі. Однак на практиці ці дві тенденції є нерозривно пов’язані одна з одною, і тому будь-які заходи, окрім масштабного (який, безперечно, матиме по собі негативні наслідки) державного втручання в приватний сектор, спрямовані на стримування неминучого й рухомого ринковими силами поширення автономної технології на робочому місці, видаються беззастережно приреченими на поразку.

Аргументи на користь гарантованого базового доходу

Якщо ми погодимося з тією ідеєю, що постійне нарощування інвестицій в освіту та професійну підготовку навряд чи сприятиме розв’язанню наших проблем, а заклики до хоча б часткового стримування автоматизації робочих місць визнаємо нереалістичними, то нам, зрештою, доведеться визирнути за рамки традиційних політичних рецептів. На мою думку, найефективнішим методом розв’язання цієї проблеми є та чи інша форма гарантованого базового доходу.

Базовий, або ж гарантований мінімальних дохід — ідея далеко не нова. У контексті сучасного американського політичного ландшафту гарантований дохід неодмінно будуть гудити як «соціалізм» і масштабне розширення державної системи соціального забезпечення. Однак історичні корені цієї ідеї свідчать дещо про інше. Тимчасом як базовий дохід позитивно сприймався економістами та інтелектуалами з обох боків політичного спектра, особливо активно цю ідею пропагували консерватори та лібертаріанці. Її послідовним прихильником був Фрідріх Гаєк, який став культовою фігурою серед нинішніх консерваторів. У своїй тритомній роботі Law, Legislation and Liberty («Право, законодавство та свобода»), що публікувалася протягом 1973–1979 років, Гаєк висловив думку, що гарантований дохід буде ні чим іншим, як легітимною державною політикою, покликаною забезпечити гарантований захист від життєвих негараздів, і що потреба в такій мережі соціального забезпечення є прямим результатом переходу до відкритішого й мобільнішого суспільства, в якому значна частина індивідів більше не в змозі покладатися на традиційні системи життєзабезпечення:

Однак існує ще одна категорія поширених ризиків, необхідність втручання в які лише зараз почала усвідомлюватися широким загалом… Основною проблемою тут є доля тих, хто з різних причин не має змоги в ринкових умовах заробляти собі на життя … тобто всіх людей, які страждають від несприятливих умов, у яких може опинитися кожен, і від яких більшість індивідів не мають змоги адекватно захиститися самотужки, — натомість це має зробити суспільство, яке вже досягло такого рівня добробуту, що зможе потурбуватися про кожного.

Забезпечення для кожного певного мінімального доходу або чогось на кшталт базового рівня, нижче якого ніхто не зможе опуститися навіть будучи не в змозі заробляти собі на життя, видається не лише абсолютно легітимним засобом захисту від спільної для всіх загрози, але й невід’ємною частиною того Великого Суспільства, в якому індивід вже не матиме якихось особливих претензій до членів тієї конкретної невеликої групи людей, серед яких він народився [10].

Ці слова можуть викликати чимале здивування серед тих консерваторів, які сприйняли за чисту монету ту праворадикальну карикатуру на Фрідріха Гаєка, що нині здобула популярність. Безперечно, коли Гаєк вживає фразу «Велике Суспільство», то він має на увазі щось зовсім відмінне від того, що уявляв Ліндон Джонсон, сказавши ці самі слова. Замість дедалі ширшої державної системи соціального забезпечення Гаєк бачив майбутнє суспільство, що зросло на індивідуальній свободі, ринкових принципах, верховенстві права та обмежених повноваженнях уряду. Одначе його згадка про «Велике Суспільство», а також його визнання, що «…суспільство… вже досягло такого рівня добробуту, що зможе потурбуватися про кожного» явно і різко суперечить нинішнім більш радикальним правоконсервативним поглядам, до яких більше пасує відомий вираз Марґарет Тетчер: «Такої речі, як суспільство, не існує».

І дійсно, в наші дні пропозиція запровадження гарантованого доходу майже неминуче зазнає критики як ліберальний механізм, за допомогою якого будуть намагатися забезпечити «рівні можливості» та «рівні результати». Одначе це недвозначно відкинув сам Фрідріх Гаєк, коли написав, що «дуже шкода, що спробу запровадити однаковий мінімум для всіх тих, хто не мають змоги заробляти собі на життя, стали пов’язувати з абсолютно іншими цілями, які ставить перед собою „справедливий“ розподіл доходів» [11]. Для Гаєка гарантований дохід не мав нічого спільного з рівністю або «справедливим розподілом», йшлося ж бо про гарантований захист від несприятливих умов, а також про ефективність соціально-економічної функції суспільства.

На мою думку, одним з основних висновків стосовно поглядів Гаєка є те,