Читати книгу - "Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття"

що по-суті вони були реалістичні, а не ідеологічні. Він розумів, що природа суспільства змінюється; люди перебралися з ферм, де вони були здебільшого самодостатніми, до великих міст, де вони залежали від своїх робочих місць, а широкі родинні структури й зв’язки руйнувалися, — як наслідок, кількість ризиків, що припадають на одного окремо взятого індивіда, різко зросла. Ту ідею, що роль урядових інстанцій здатна змінюватися еволюційним шляхом з плином часу, можна з повним правом застосувати й до тих проблем, які постають перед нами сьогодні.[52]

Консервативна аргументація щодо базового доходу фокусується довкола того факту, що такий дохід запроваджує систему соціального забезпечення у поєднанні з індивідуальною свободою вибору.

Ідея полягає в тому, що замість дозволяти уряду втручатися в процес прийняття особистих економічних рішень або ж безпосередньо займатися розподілом товарів і послуг, слід забезпечити кожному можливість стати на ноги й узяти участь у ринковій системі. Це, по суті, є ринкоорієнтованим способом запровадження системи мінімального соціального забезпечення, і її втілення в життя зробить непотрібними такі малоефективні механізми, як мінімальна зарплата, продуктові талони, соціальні виплати та житлові субсидії.

Якщо взяти на озброєння прагматизм Фрідріха Гаєка і застосувати його до ситуації, яка неминуче постане в найближчі роки та десятиліття, то скидається на те, що зрештою уряд закличуть вдатися до тих чи інших заходів перед зростаючою загрозою економічній безпеці кожного окремого індивіда, що виникла внаслідок швидкого прогресу технологій. Якщо ми відкинемо пропонований Гаєком ринкоорієнтований варіант розв’язання проблеми, то зрештою неминуче отримаємо поширення традиційної системи державного соціального забезпечення разом з притаманними їй проблемами. Неважко уявити наслідки зростання великого прошарку нової бюрократії, яка займатиметься годуванням і забезпеченням житлом широких мас економічно упосліджених громадян, а відбуватиметься це, скоріш за все, на тлі похмурого квазіінституційного ландшафту.

І дійсно, цей шлях найменшого спротиву (який у майбутньому приведе до краху) виглядає вельми ймовірним, якщо ми сидітимемо склавши руки. Гарантований базовий дохід був би ефективним засобом і вимагав би відносно невеликих адміністративних витрат. А розширення бюрократичного апарату державної системи соцзабезпечення обійшлося б значно дорожче в перерахунку на душу населення, а результати його діяльності розподілялися б менш рівномірно. Немає сумнівів, що така система допоможе меншій кількості людей, аніж гарантований дохід, зате водночас створить велику кількість традиційних робочих місць, до того ж деякі з них будуть дуже прибуткові. Окрім того, виникне безліч можливостей для приватних підрядчиків «проїхатися на дурняк» за рахунок цієї системи й урвати надприбутки. Ці елітні одержувачі зиску — управлінці високого рангу, керівники приватних компаній — неодмінно чинитимуть чималий політичний тиск задля того, щоб події рухалися саме в такому, вигідному для них руслі.

Зрозуміло, що вже є багато прикладів подібних явищ. Масштабні програми розробки й виробництва озброєнь, які не потрібні Пентаґону, захищаються в Конгресі, бо ці програми створюють невелику кількість робочих місць (порівняно з їхньою величезною вартістю) і збільшують прибутки великих корпорацій. У тюрмах та інших пенітенціарних закладах Сполучених Штатів налічується 2,4 млн ув’язнених — приголомшлива цифра, втричі більша в перерахунку на душу населення, аніж у будь-якій іншій країні, й удесятеро більша за аналогічний показник в таких розвинених країнах, як Данія, Фінляндія та Японія.

Станом на 2008 рік близько 60 % цієї кількості становлять особи, які вчинили ненасильницькі правопорушення, а щорічна вартість утримання кожного з цих індивідів обходиться у близько 26 тисяч доларів [12]. Впливові еліти, включно, приміром, із профспілками тюремних охоронців і керівниками приватних компаній, які обслуговують велику кількість в’язниць, мають сильні спонукальні мотиви робити все належне для того, щоб Сполучені Штати й надалі залишалися безперечним «лідером» у цій сфері.

Прогресивно налаштованим громадянам було б легше «просунути» ідею гарантованого базового доходу саме в нинішній політичній ситуації. Попри супротивну аргументацію Фрідріха Гаєка, багатьом лібералам сподобалася б ця ідея як спосіб забезпечення більшої соціально-економічної справедливості. Насправді базовий дохід міг би стати жорстким потужним алгоритмом, розрахованим на зменшення злиднів і пом’якшення нерівності доходів. Крайню бідність та бездомність у Сполучених Штатах можна було б викорінити, фактично, одним розчерком президентського пера.

Спонукальні мотиви мають велике значення

Найважливішим чинником при створенні функціональної системи гарантованого доходу є правильне розуміння спонукальних мотивів. Тут метою має стати забезпечення всеохопної системи соціального забезпечення, а також доповнення до низьких доходів — але такого доповнення, яке не відбивало б бажання працювати і максимально використовувати свої потенційні здібності. Гарантований дохід має бути відносно мінімальним: достатнім для підтримання життєдіяльності, та водночас не надто комфортним. Існують також переконливі аргументи на користь того, щоб на початку запровадити рівень доходу навіть іще нижчий, а згодом підвищувати його після вивчення того впливу, який ця програма справлятиме на робочу силу.

Є два загальні методи запровадження гарантованого доходу. Кожному дорослому громадянинові беззастережно виплачується базовий дохід, незалежно від того, чи має він інші джерела доходу. Гарантований же мінімальний дохід (та інші варіації, як-от негативний податок на дохід) виплачується лише людям на найнижчому рівні шкали розподілу доходів, а потім скасовується з появою інших джерел доходу. Щоправда,