Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Тож ви збираєтеся приймати душ разом зі мною?

Нортове обличчя залишилося незворушним.

Алекс бачила за його відображенням темний берег. Він мав інший вигляд, ніж минулого разу, і дівчина пригадала слова Доус про різні потойбіччя. Цього разу вона, мабуть, дивилася не на Єгипет — чи ту версію Єгипта, до якої здійснила подорож, перетнувши Ніл. Проте на березі Алекс бачила ті самі темні постаті — людські та нелюдські. Вона раділа, що тут їм до неї не дотягнутися.

— Що ти зробила зі мною в Тари вдома? — поцікавився Норт.

Розмовляв він зарозуміліше, ніж зазвичай, проте чіткіше й майже без акценту.

— Не знаю, що вам відповісти, — озвалася Алекс, адже ця відповідь здавалася щирішою за багато інших слів. — Не було часу просити дозволу.

— Але що саме ти зробила? Як ти це зробила?

«Залишся зі мною».

— Точно не знаю.

Вона сама всього цього не розуміла. Звідки взялася ця здатність? Чому вона може бачити речі, яких ніхто більше не бачить? Невже це ховалося десь у неї в крові? У генах батька, якого вона ніколи не бачила? Чи в бабциних кістках? Сірі ніколи не наважувалися з’являтися в будинку Естреа Стерн, вікна якого освітлювали свічки. Якби вона прожила довше, чи знайшла б спосіб захистити Алекс?

— Я дав тобі свою силу, — не вгавав Норт.

«Ні, — подумала Алекс, — це я її взяла». Утім, вона сумнівалася, що Норт оцінить різницю.

— Я знаю, що ти зробила з тими чоловіками. Побачив, коли ти пустила мене всередину.

Алекс здригнулася. Усе тепло та приємні відчуття, що влилися в неї, поки вона відмокала в молочній ванні, не могли протистояти думці про те, що Сірий копирсався в її голові. Що ще бачив Наречений? Це не мало значення. На відміну від Дарлінґтона, Норт не міг поділитися її таємницями зі світом. Байдуже, скільки шарів Серпанку він подолав, вирватися з лап смерті йому не вдалося.

— Із цього боку Серпанку в тебе є вороги, Ґелексі Стерн, — вів далі привид. — Леонард Бейкон. Мітчелл Беттс. Аріель Харель. Ціла юрба чоловіків, яких ти відправила до темніших берегів.

Деніел Арлінґтон.

Однак він казав, що Дарлінґтона не було на протилежному боці. Від постатей, що стояли позаду Нареченого, долинуло бурмотіння — ті самі звуки вона чула, перепливаючи Ніл. «Жан Дю Монд. Джонатан Монт». Може, це взагалі не було ім’я. Звуки були дивними та якимись неправильними, наче їх вимовляли не пристосовані до людської мови роти.

А як щодо Геллі? Чи була вона щасливою там, де опинилася? Чи була вона на безпечній відстані від Лена? А може, вони знайшли одне одного за Серпанком і далі там страждали?

— Гаразд, гаразд, на цьому боці в мене теж є вороги. А як щодо того, щоб знайти Тару, а не вишукувати моїх давніх друзяк?

— А ти чому не пошукала Дарлінґтонові записники?

— Я була зайнята. І важко сказати, що ви кудись ходили.

— Яка ти красномовна! Яка самовпевнена! Колись я теж був такий упевнений у собі. Час позбавив мене цього. Час усе забирає, міс Стерн. Утім, мені не довелося вирушати на пошуки твоїх друзів. Після того, що ти зробила зі мною в помешканні Тари Гатчино, вони самі до мене прийшли. Вони відчули, що я тхну твоєю силою, наче застарілим димом. Ти лише зміцнила зв’язок між нами.

Прекрасно. Саме те, що їй потрібно.

— Просто знайдіть Тару.

— Я сподівався, що той огидний предмет притягне її до мене. Але її смерть була насильницькою. Можливо, вона десь відновлює сили. Потойбіччя може бути приголомшливим місцем для щойно померлих.

Алекс про це не думала. Вона припускала, що люди просто перетинають межу до такого собі розуміння. Відсутності болі. Спокою. Дівчина знову подивилася на поверхню води, на мерехтливе відображення Нареченого, на ті монстроподібні постаті десь позаду нього — і здригнулася.

Яким був перехід Геллі в інший світ? Її смерть була... ну, з певного погляду, порівняно з Тарою, Леном, По любе та Аріелем вона померла відносно спокійно. Це була спокійна смерть. Передчасна спокійна смерть.

— Знайдіть її, — попросила Алекс. — Знайдіть Тару, щоб я змогла довідатися, хто їй нашкодив, а Тернер зміг прибрати його, перш ніж він нашкодить ще й мені.

Норт насупився.

— Я не знав, що детектив — хороший партнер для таких справ.

Алекс відкинулася на вигнуту стінку тигля. Їй хотілося вийти з води, але вона не була певна, чи слід це робити.

— Не звикли бачити чорного чоловіка з жетоном?

— Я не ховався у своїй могилі останні сто років, міс Стерн. Мені відомо, що світ змінився.

У його могилі.

— Де вас поховали?

— Мої кістки лежать на Еверґрін. — Його вуста скривилися в посмішці. — Це неабияк приваблює туристів.

— А Дейзі?

— Родичі поховали її в сімейному мавзолеї на Ґроув-стріт.

— Ось чому ви завжди там тиняєтесь.

— Я не тиняюся. А ходжу туди віддати шану.

— Ви ходите туди, сподіваючись, що вона побачить ваше каяття й пробачить вам.

Коли Норт лютився, його обличчя змінювалося. Здавалося менш людським.

— Я не завдавав болю Дейзі.

— Спокійно, спокійно, — застогнала Алекс. Вона не хотіла ще більше провокувати його. Наречений був їй потрібен, тож вона могла першою ступити крок назустріч перемир’ю. — Мені шкода, що я зробила це з вами в тій квартирі.

— Ні, не шкода.

Ось тобі й перемир’я.

— Справді, не шкода.

Норт відвернувся. Його профіль здавався викарбуваним на монеті.

— Це не був абсолютно неприємний досвід.

Тепер Алекс здивувалася.

— Ні?

— Це було... Я вже й забув, яке це відчуття, коли маєш тіло.

Алекс замислилася. Їй не слід було зміцнювати зв’язок. Однак, якщо, увійшовши в її тіло, привид зміг зазирнути в її думки, можливо, його власні теж відкрилися для неї. Панікуючи під час бійки, вона майже не звернула на це уваги.

— Можете повертатися всередину, якщо вам цього хочеться.

Наречений завагався. Чому? Через те що це було чимось інтимним? Чи він мав, що приховувати?

Доус увірвалася із заставленою тарілочками тацею в руках. Опустила її на шафку з мапами.

— Я нічого особливого не вигадувала. Картопляне пюре. Макарони з сиром. Томатний суп. Зелений салат.