Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Благослови тебе Господи, Доус. Можна мені вибратися із цієї штуки?

Аспірантка зазирнула в посудину.

— Рідина здається прозорою.

— Якщо збираєшся поїсти, я почекаю, — вирішив Норт.

Голос його залишався спокійним, але відображення у водному дзеркалі мало нетерпеливий вигляд.

Доус простягнула Алекс рушник і допомогла незграбно вилізти з ванни.

— Можна мені на хвилинку залишитися самій?

Очі Доус звузилися.

— Що ти збираєшся робити?

— Нічого. Просто поїм. Але якщо ти... Якщо почуєш щось, можеш не стукати. Просто заходь.

— Я буду внизу, — обережно попередила Доус.

Вона зачинила за собою двері.

Алекс схилилася над тиглем. Нортове відображення чекало на неї.

— Хочете увійти? — запропонувала вона.

— Занур руки у воду, — пробурмотів Наречений так, наче просив її роздягнутися.

Але вона, звісно, уже й так була роздягнута.

Алекс опустила кисті під воду.

— Я не вбивця, — нагадав Норт, тягнучись до неї.

Дівчина всміхнулася й дозволила своїм пальцям зімкнутися на його руках.

— Звичайно, ні, — погодилася вона. — Як і я.

Алекс дивилася у вікно. Вона почувалася збудженою, сповненою гордості та спокою, яких ніколи раніше не відчувала. Світ належав їй. Ця фабрика, сучасніша, ніж у Брюстера чи Гукера. Місто перед нею. Жінка поряд із нею.

Дейзі. Вона була вишукана, обличчя мало чіткі й чарівні риси, кучері торкалися комірця закритої сукні, м’які білі руки ховалися в муфті з лисячого хутра. Дейзі була найгарніша жінка в Нью-Гейвені, а може, у всьому Коннектикуті — і вона належала йому. Їй. «Мені».

Дейзі повернулася до нього, в очах грали бісики. Її розум іноді дратував його. Це було зовсім не жіночно, однак Норт знав, що саме це підносить дівчину над рештою красунь Міста В’язів. Можливо, насправді вона не була найгарнішою. Носик у неї був занадто гострий, губи затонкі, та, ох, які слова з них лилися — веселі, кмітливі, а час від часу гріховні. До того ж її фігурі та приємній усмішці нічого не бракувало. Дейзі просто була жвавіша за всіх, кого йому доводилося зустрічати.

Усі ці розрахунки відбулися миттєво. Норт не міг не дивитися на дівчину оцінювально, адже це завжди сповнювало його відчуття тріумфу й задоволення.

— Про що ти думаєш, Берті? — поцікавилася грайливим голосом дівчина, притискаючись до нього.

Лише вона його так називала. Ґледіс, її покоївка, приїхала з нею задля пристойності, проте відстала ще в коридорі, а тепер Норт бачив у вікно, як вона йде в бік парку, як тягнуться за нею стрічки капора, що його дівчина тримала в руці, тоді як другою рукою вона торкалася гілочок кизилу. Йому нечасто випадала нагода поговорити з Ґледіс, та надалі він подбає про це. Слуги все чують, і непогано б заслужити довіру вух жінки, найближчої до тієї, котра стане його дружиною.

Норт відвернувся від вікна до Дейзі, що сяяла на тлі відполірованого дерева його нового кабінету, наче шматочок матового скла. Його стіл разом з новеньким сейфом виготовили спеціально для цього приміщення. Хлопцеві вже кілька разів доводилося засиджуватися тут до ночі, тож він прагнув комфорту.

— Зрозуміло, що я думав про тебе.

Дівчина поплескала його по руці, притискаючись тісніше. Її тіло вигнулося так, що, якби це була інша жінка, вона здалася б непристойною. Інша, але не Дейзі.

— Ти більше не мусиш зі мною фліртувати. — Вона підвела руку й поворушила пальцями: на одному виблискував смарагд. — Я вже сказала «так».

Норт упіймав її руку й притягнув до себе. У дівочих очах щось зблиснуло, але що це було? Жага? Страх? Вираз її очей часом неможливо було збагнути. У дзеркалі над камінною полицею хлопець побачив їх обох, і це видовище захопило його.

— Поїдьмо до Бостона після весілля. У медовий місяць можна поїхати аж до Мену. Я не хочу вирушати в тривалий морський круїз.

Дівчина лише вигнула брову й усміхнулася.

— Берті, Париж був частиною угоди.

— Але чому? У нас вдосталь часу, щоб побачити цілий світ.

— У тебе вдосталь. А я стану матір’ю твоїх дітей і гостинною господинею для твоїх ділових партнерів. Та поки що...

Дейзі підвелася навшпиньки, їхні губи розділяв лише подих, її пальці торкнулися його шкіри — вона пашіла теплом.

— ...Я можу бути просто дівчиною, яка вперше побачила Париж, а ми можемо бути просто коханцями.

Це слово оглушило Норта, як удар молотом.

— Хай буде Париж, — сказав він, усміхаючись, і поцілував її.

Це був не перший їхній поцілунок, але, як і кожен поцілунок з Дейзі, здавався чимось новим.

Сходи зарипіли, потім почувся якийсь хисткий звук, наче хтось затнувся.

Дівчина відсахнулася.

— Ґледіс вибрала найгірший час.

Та у вікно Берті побачив, що Ґледіс далі замріяно блукає серед зелені, білий капор яскравою плямою мерехтить поміж кизилу.

Він обернувся й побачив... нічого, нікого, лише порожні двері. Дейзі з жахом ковтала повітря.

Зір затуманився, перед очима попливли чорні цятки, наче полум’я, що проковтнуло кутик сторінки й пожирає її край. Він скрикнув, відчувши щось схоже на біль, щось схоже на вогонь, якийсь укол у череп. Якийсь голос промовив: «Вони розрізали мене. Хотіли побачити мою душу».

— Дейзі? — прохрипів Норт. Ім’я вимовилось якось покручено.

Він лежав горілиць в анатомічному театрі. Над ним стояли чоловіки, щиро кажучи, ще хлопчики.

«Щось не так», — сказав один з них.

«Просто завершуй!» — крикнув другий.

Подивився вниз. Його тіло було розрізане. Він бачив — о Господи! — він бачив себе самого, свої нутрощі, плоть своїх органів, що зміїлися, наче тельбухи в крамничці м’ясника. Один з хлопців мацав їх своїми лапами. «Вони розрізали мене».

Відтак заверещав і склався навпіл. Затиснув руками живіт. Той був цілий.

Він опинився в кімнаті, якої не впізнавав, у якомусь кабінеті — навколо саме поліроване дерево. Пахло новими меблями. Сонце світило так яскраво, що очі боліли. Однак від тих хлопців він не врятувався. Вони переслідували його й тут. Хотіли його вбити. Викрали його з тепленького місця в депо. Пропонували гроші. Він знав, що вони хочуть розважитися, але не міг знати, не знав усього. Вони розрізали його. Намагалися забрати його душу.

Він не міг дозволити їм знову затягнути себе до тієї холодної кімнати. Десь тут був захист. Якби ж йому вдалося його знайти! Він потягнувся до письмового стола, висунув шухляди. Вони здавалися такими довгими, немов руки