Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Трохи повагавшись, Закарі теж рушає назирці. Він застигає на порозі, спостерігаючи, як Мірабель підсуває до каміна крісло, що біля столу. Один зі слоїків на камінній полиці перекидається, розсипаючи навсібіч ключі.

— Ти не подумав, що в мене був план, — каже дівчина, умощуючись у кріслі. — План існував завжди, люди працювали над ним століттями. Просто були деякі… труднощі з його втіленням. — Езро, ти йдеш? — цікавиться вона, не дивлячись на Закарі.

— Що? — перепитує хлопець, але Хранитель водночас запитує: «Куди ти?» — і запитання накладаються, утворивши «Що ти?». Закарі здається, це теж дуже влучне запитання.

— Ми повинні врятувати хлопця Езри, адже, вочевидь, саме це ми зазвичай і робимо, — пояснює Хранителеві Мірабель. Вона хапає з вітрини над каміном меч. Ще одна посудина з ключами розбивається, розсипаючи свій вміст.

— Мірабель… — хоче заперечити Хранитель, але дівчина підіймає меч і націлює на нього. З того, як вона його тримає, зрозуміло: Мірабель знає, як користуватися цією штукою.

— Зупинися, прошу, — каже вона. Це водночас попередження й бажання, щоб він виконав її наказ. — Я кохаю тебе, але не сидітиму тут і не чекатиму, поки ця історія зміниться. Я збираюся змінити її власноруч. — Вона дивиться чоловікові в очі над вістрям меча й після довгої мовчазної суперечки опускає зброю та віддає Закарі.

— «Іти самому небезпечно!» — цитує хлопець у відповідь, забираючи меч. Попри те що повна цитата сюди не пасує, він звертається почасти до Мірабель, почасти до себе, а почасти до меча у своїй руці. Це вузький прямий двосічний меч, схожий на музейний експонат, утім Закарі підозрює, що, певно, так і є. Його ефес прикрашений вигадливим орнаментом, а шкіра на руків’ї потерта, тож хлопець здогадується, що до нього цей меч тримало безліч інших рук. Він досі гострий.

Це та сама зброя, яку він тримає на картині, хоча намальована версія відполірована. Насправді меч важчий, аніж може здатися, коли дивишся на нього.

— Мені потрібен якийсь інший одяг, — каже Мірабель, підводячись із крісла. Вона струшує пил з рукавів і супиться, побачивши, що один з них порваний. — Езро, постривай, дай мені хвилинку, зустрінемося в ліфті.

Вона йде, не чекаючи на відповідь Закарі. А Хранителеві взагалі нічого не каже.

Чоловік дивиться, як Мірабель виходить з дверей, аж поки вона не зникає з поля зору. Закарі спостерігає за тим, як Хранитель утуплюється очима в те місце, де стояла дівчина.

— Ви пірат, — доходить висновку хлопець. — Усі ці історії — насправді історія одна й та сама. Той, що сидів у підвалі. З книжки. — Хранитель обертається, щоб подивитися на нього. — А Мірабель — дівчина, яка вас урятувала.

— Це було дуже давно, — погоджується Хранитель. — У старішій Гавані. І «пірат» — невдалий переклад. Доречніше було б сказати «негідник». Колись мене називали Володарем Гавані, аж поки не вирішили, що Гавані не матимуть володарів.

— А що сталося далі? — цікавиться Закарі. Він розмірковував про це, відколи вперше прочитав «Солодкі муки». «Але на цьому їхня історія не закінчується». Авжеж.

— Далеко ми не втекли. Замість мене стратили її. Утопили в Беззоряному морі. А мене змусили дивитися на це.

Хранитель тягнеться вперед і кладе прикрашену перснями руку хлопцеві на чоло, і це є дотиком когось або чогось значно древнішого, ніж Закарі міг собі уявити. Відчуття проймає його, наче хвилі, від голови аж до кінчиків пальців на ногах, укриваючи брижами й ковзаючи шкірою.

— Нехай боги благословлять і боронять вас, містере Роулінз, — каже Хранитель, відвівши руку від чола.

Закарі киває, бере свою торбу, меч і виходить з кабінету.

Він уникає тих частин підлоги, які досі ретельно заліковують свої рани, тримається ближче до краю Серця, не озирається назад і дивиться не вниз, а лише вперед на поламані двері, що ведуть до ліфта.

Мірабель стоїть посеред передпокою, струшуючи пил зі свого сплутаного волосся, рожевий колір поступається місцем яскравішим відтінкам. Вона ретельно витерла своє запорошене обличчя й переодяглася в той самий пухнастий светр, у якому Закарі вперше побачив дівчину, коли вона була вбрана так, як їй хотілося.

— Він благословив тебе? — цікавиться Мірабель.

— Так, — відповідає Закарі.

Він досі відчуває, як вібрує шкіра.

— Це мало б допомогти, — підбадьорює дівчина. — Нам знадобиться вся допомога, яка лише можлива.

— Що насправді сталося? — запитує хлопець, розглядаючи навколишній безлад. Мерехтливі бурштинові стіни вкрили тріщини, а деякі взагалі розсипалися. Ліфт куриться.

Мірабель опускає погляд на кругляки під ногами й штовхає щось носаком черевика. Кубики котяться геть від її ноги, але не зупиняються. Вони падають у тріщину в підлозі та зникають.

— Аллеґра дійшла до такого розпачу, що спробувала зачинити двері з іншого боку, — пояснює дівчина. — Тобі подобається це місце, Езро?

— Так, — відповідає Закарі знічено, але, промовляючи це слово, розуміє, що говорить не про це місце в тому вигляді, який воно має нині (з порожніми залами та зламаним усесвітом). Він має на увазі колишнє місце, коли воно було живе. Хлопець уявляє людну танцювальну залу. Численних шукачів речей, які вони самі не можуть назвати, але які знаходять у написаних та ненаписаних історіях та одне в одному.

— Але не так, як Аллеґрі, — веде далі Мірабель. — Моя мати випарувалася із цього місця, коли мені було п’ять років, і після її зникнення мене виховувала Аллеґра. Вона навчила мене малювати. Аллеґра пішла звідси, коли мені було чотирнадцять, і розпочала свої спроби все це запечатати. Коли я взялася малювати двері, сподіваючись знову впустити сюди когось, бодай одну живу душу, вона спробувала мене вбити й повторювала ці спроби неодноразово, адже я становила для неї небезпеку.

Дівчина замовкає, і Закарі не знає, що сказати їй на це. У голові досі паморочиться від надлишку історій і складних емоцій, що переповнюють його.

У нього є ще мить. Ще мить, щоб сказати, що йому прикро, адже так і є, але ця сентиментальність здається занадто мізерною; він міг би взяти її за руку й нічого не казати, дозволити жесту пояснити все за нього, але її рука так далеко.

Тож Закарі не чинить нічого, а мить тим часом минає.

— Нам уже час іти, маємо чимало справ, — нагадує Мірабель.