Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— Що? — перепитує Закарі, але дівчина не відповідає і йде до ліфта. Двері перед нею розсуваються. Ліфт опущений на кілька сантиметрів нижче рівня підлоги й опускається ще нижче, коли Мірабель заходить усередину.

— Ти казав, що віриш мені, Езро, — каже вона, дивлячись, як вагається Закарі.

— Казав, — визнає хлопець та обережно заходить у кабіну, стаючи поруч із нею. Підлога під ногами здається нестійкою, а меч у руці заважким. Вібрування майже минуло. Він почувається навдивовижу спокійним. Він стане вправним спільником у справі, що чекає на них.

— Куди ми прямуємо, Максе? — запитує він.

— Ми прямуємо вниз, — відповідає дівчина.

Вона відступає на крок назад, а потім підіймає ногу й щосили б’є черевиком у стінку ліфта.

Ліфт хитається й опускається ще на кілька сантиметрів, а потім, коли вони різко зриваються вниз, шлунок Закарі переміщується в п’яти.

Доріан тоне в медовому морі, повільна течія тягне його на дно. Мед занадто густий, щоб у ньому пливти, він чіпляється до одягу, і через це чоловік стає важким. Мед солодко топить його.

Цього способу померти не було в перших рядках його списку очікувань. Навіть близько.

Поверхні Доріан не бачить, але витягується, простягає пальці якомога далі в тому напрямку, де, на його думку, має бути верх, однак не відчуває, чи є навколо них повітря, чи є десь поблизу поверхня.

«Який дурнуватий поетичний спосіб померти», — думає він, і раптом хтось смикає його вгору за руку.

Доріана витягають з моря, переносять через щось, схоже на стіну, і хтось садовить його на гладеньку тверду поверхню, на якій він, проте, почувається непевно.

Доріан намагається висловити вдячність, але, розтуливши рота, задихається від клейкої солодкості.

— Не лягай, — каже якийсь голос йому у вухо (слова лунають приглушено й віддалено). Розплющити очі Доріан не може, хоч як намагається, але власник голосу штовхає його, притискаючи спиною до стіни. Кожен вдих здається ковтком цукру, а поверхня під ним рухається. Звуки, які чують його закладені вуха, незвичні й верескливі. Щось б’є його в плече й упивається в нього чимось, схожим на пазурі. Доріан прикриває голову руками, але так дихати ще важче. Він намагається витерти обличчя й прибирає з нього мед, звісно, не весь, проте дихати стає трохи легше. Угорі над ним щось зависло.

Поверхня, на якій Доріан сидить, раптом нахиляється, і він сповзає вбік. Щось шумить, скрипить, потім усі звуки вщухають. Доріан кашляє, і хтось укладає йому в руки шматок тканини. Він сяк-так витирає обличчя і тепер може розплющити очі й скласти докупи побачене.

Він на човні. На кораблі. Ні, на човні, який хотів би бути кораблем, з десятками крихітних ліхтариків, що висять на численних темних вітрилах. Можливо, це справжній корабель. Хтось допомагає йому зняти просочене медом пальто.

— Поки що вони забралися геть, але повернуться, — повідомляє тепер уже чіткіший голос. Доріан обертається, щоб краще роздивитися свого рятівника. Це рятівниця. Вона струшує над бильцями корабля його пальто з ґудзиками-зірками, дозволяючи краплям меду повернутися назад до моря.

Її волосся — це складне поєднання темних хвиль і кіс, перев’язаних шматком червоного шовку. Шкіра в неї смаглява з розсипаним ластовинням на переніссі. Очі темні й підведені чорними та мерехтливо-золотими лініями, що більше нагадують живопис, ніж макіяж. Вона вбрана в смужки коричневої шкіри, зав’язані якоюсь подобою жилетки поверх того, що колись могло бути светром, а зараз більше нагадує перекручену горловину й манжети, зчеплені докупи широкими стібками ненатягнутої вовняної нитки. Одяг залишає значну частину її плечей і рук оголеними, навколо лівого трицепса тягнеться помітний великий шрам. Спідниця під жилеткою пишна й перев’язана якимись пухнастими петлями на кшталт парашута. Тканина бліда й майже безбарвна — така собі хмарка над темними черевиками.

Вона перевішує пальто через загорожу, щоб з нього далі стікав мед, і переконується, що те міцно тримається й не впаде за борт.

— Хто забрався геть? — хоче запитати Доріан, але може витиснути із себе лише «хто», бо знову давиться медом. Жінка простягає йому флягу, і вода всередині здається смачнішою за все, що Доріанові доводилося колись куштувати.

Вона дивиться на нього з жалем і простягає ще один рушник.

— Дякую, — спромігся промовити Доріан, вимінюючи флягу на тканину. Подяка солодко липне до вуст.

— Сови забралися геть, — пояснює жінка. — Прилітали, щоб дізнатися, що тут за безлад зчинився. Їм край треба знати, що й де відбувається.

Дівчина відходить від Доріана й переміщається на інший бік палуби, що дає йому змогу зібрати докупи думки. Вервечки запалених ліхтариків оповили все навколо й тягнуться вгору щоглою кольору червоного вина аж до вітрил. Вогники, наче світлячки, перелітають на огорожу і здіймаються вище, аж до носа судна, прикрашеного вирізьбленою фігурою кролика, вушка якого відкинуті вподовж бортів.

Доріан повільно ковтає повітря на повні груди. Кожна порція здається менш солодкою за попередню. Отже, він поки що не помер. Плече більше не болить. Він опускає погляд на свої голі груди й руки, упевнений, що побачить якісь сліди від ран, принаймні подряпини та садна, але нічого такого не помічає.

Ну, не те щоб геть нічого. Він бачить інше.

На його грудях з’явилося татуювання меча. Щось на кшталт ятагана з вигнутим клинком. Його ефес неймовірного золотого кольору, під шкірою мерехтить металеве чорнило.

Дух раптом знову перехоплює, і Доріан зводиться на ноги. Притримується за борт і визирає з-за нього на Беззоряне море. Шматки моделі всесвіту повільно затоплює медом. Самотня золота стрілка розпачливо тицяє вгору, зникаючи під чоловіковим поглядом. Простягаються темні печери, м’яко сяє море. Десь удалині кружляють тіні, тріпочучись, мов крила.

Мед скрапує в нього з волосся і штанів, збираючись біля ніг у калюжку. Доріан виходить з неї, відчуваючи під пальцями теплу палубу.

Він ступає до носа корабля, прямуючи туди, куди йшла жінка, яку він вважає капітаном.

Доріан бачить, що жінка сидить біля чогось накритого тим самим шовком, з якого зшиті вітрила.

— Ох, — видихає він, упізнавши, що це.

Чоловікові важко оцінити все, що він відчуває, дивлячись на тіло Аллеґри.

— Ви її знали? — запитує його рятівниця.

— Так, — відповідає Доріан.

Він не додає, що знав цю жінку половину життя, що вона найбільше з усіх нагадувала матір, що він любив її і так