Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— Як її звали? — цікавиться жінка.

— Її звали Аллеґра, — озивається Доріан, розуміючи, що навіть не знає, чи це справжнє ім’я.

— Ми називали її художницею, — повідомляє дівчина. — Волосся в неї тоді було інакше, — додає вона, ніжно торкаючись сріблястих кучерів Аллеґри.

— Ви її знали?

— Іноді вона дозволяла мені гратися своїми фарбами, коли я була кроликом. Хисту до малювання в мене ніколи не було.

— Коли ви були ким?

— Раніше я була кроликом. А тепер не є ним. Більше нема такої потреби. Ніколи не пізно змінити те, ким ти є, а мені знадобилося ой як багато часу, щоб це збагнути.

— Як вас звуть? — запитує Доріан, хоча вже й так знає. У такому місці не може бути кількох колишніх кроликів.

Дівчина супиться, дивлячись на нього. Вочевидь, вона давно не чула цього запитання й на мить змовкає, обмірковуючи його.

— Мене називали Елінор, коли я була там, нагорі, — каже вона. — Але це не моє ім’я.

Доріан пильно дивиться на неї. Вона не зовсім доросла, щоб бути матір’ю Мірабель. Про це навіть мови не може бути, імовірніше, вона взагалі молодша за неї. Але вона схожа на Мірабель очима й овалом обличчя. Чоловік замислюється, як тут, унизу, працює час.

Елінор дивиться на нього й киває, а тоді повертається до Аллеґри.

Очі в Аллеґри заплющені. Довга розверста рана тягнеться через голову й розрізає шию, хоча крові небагато. Більша частина тіла вкрита медом, що прилип до шовку, її шуба загубилася десь у морі. Доріанові спадає на думку, який він щасливець, що вижив після такого падіння. Замислюється, чи вірить у таке щастя. Комірець Аллеґриної блузки розстібнувся, і він шукає на її грудях витатуюваний меч, але його там нема. Є тільки ледь помітний рубець у формі бджоли.

Елінор цілує в чоло жінку й накриває шовком обличчя. Підводиться й дивиться на Доріана.

— Я можу підкинути вас, якщо маєте намір туди прямувати, — каже Елінор, звертаючись до нього. — Я знаю, де це.

— Підкинути куди? — не розуміє чоловік.

— До місця з вашої спини.

Доріан підносить руку до плеча, торкається найвищого краєчка дуже майстерного й реалістичного татуювання, що вкриває його спину. Гілля дерева, ліс, що обернувся балдахіном вишневого цвіту, помережаного блискітками ліхтарів та вогників, однак усе це — лише тло для головного: на пеньку, укритому книжками, з яких під бджолиним вуликом стікає мед, сидить сова в короні.

Закарі Езра Роулінз танцює. У бальній залі людно, музика гуркотить занадто гучно, але навколо панує якась невимушеність, невпинний досконалий рух. Його партнери весь час змінюються, і всі вони вбрані в маски.

Усе навколо блискуче, золоте й чарівне.

— Езро, — чує він голос Мірабель, занадто тихий і віддалений, хоча обличчя її дуже близько. — Езро, повертайся до мене.

Йому не хочеться повертатися. Вечірка щойно розпочалася. Тут так багато таємниць. Стільки відповідей. Він зрозуміє все, якщо станцює ще один танець, будь ласочка, ще один.

Порив вітру віддаляє його від чергового партнера, і він не може вхопитися за іншого. Укриті золотом пальці вислизають з його рук. Музика стихає.

Вечірка блякне, легіт відносить її далі, а Мірабель під поглядом Закарі майже потрапляє у фокус, її обличчя застигає за кілька сантиметрів від його. Хлопець кліпає, дивлячись на дівчину, намагається пригадати, де вони, а потім розуміє, що й гадки не має, де саме вони опинилися.

— Що сталося? — запитує він. Світ розмитий і кружляє, наче він досі танцює, але Закарі вже збагнув, що насправді лежить на твердій підлозі.

— Ти знепритомнів, — пояснює Мірабель. — Це, мабуть, удар забив тобі дух. Приземлилися ми не надто граційно. — Вона киває на купу металу неподалік. Це залишки ліфта. — Ось, — каже дівчина. — Я зняла їх з тебе, коли робила тобі штучне дихання, але вони залишилися цілими.

Вона простягає Закарі окуляри. Хлопець сідає і надіває їх.

Ліфт обвалився, і його уламки мають такий вигляд, що хлопець може лише дивуватися, як вони (гаразд, як він) вижили під час падіння. Мабуть, допомогло благословення Хранителя й боги попіклувалися про нього, адже над ліфтом немає шахти, а просто розверста порожнеча.

Мірабель допомагає Закарі звестися на ноги.

Вони стоять у якомусь внутрішньому дворі, оточеному шістьма великими, вільно розташованими кам’яними арками, більшість із яких пошкоджена, але на тих, що встояли, досі видніються вирізьблені в замкових каменях[54] символи. Закарі може розібрати лише ключ і корону, але він здогадується, якими були інші. За арками лежать руїни колишнього міста.

Єдине слово, що спадає Закарі на думку, коли він розглядає споруди навколо них, — це «древній», але якийсь невизначено древній, наче архітектурна мара з каменю, слонової кістки й золота. Колони, обеліски й вигнуті, як у пагод, дахи. Усе блищить, наче на все місто й заглибину, у якій воно розташувалося, наклали шар кришталю. Мозаїка прикрашає стіни й викладена на землі під його ногами, однак здебільшого земля вкрита книжками. Скрізь і всюди стоси, гори й копиці книжок, покинутих тими, хто їх колись читав.

Печера величезна й легко вмістила в себе ціле місто. Під її віддаленими стінами видно стрімчаки, помережані сходами, дорогами й освітленими, як маяки, вежами. Попри те що ці сигнальні вогні ізольовані від цілого світу, вони сяють. Усе навкруги здається занадто великим, щоб ховатися під землею. Надміру просторим, занадто складним і геть забутим.

У чомусь схожому на фонтан біля ліфта горить вогонь, споруда стікає полум’ям, краплисті чаші висять, як кришталики на люстрах, проте запалені не всі. Довкола двора стоїть ще кілька схожих фонтанів, але всі вони темні.

Закарі піднімає книжку — руки відчувають її щільну вагу, сторінки склеїлися від чогось липкого. За мить він розуміє, що це мед.

— Загублені міста з меду та кістки, — зауважує він.

— Технічно це Гавань, утім багато Гаваней нагадують міста, — пояснює Мірабель, поки Закарі кладе на місце книжку, яку не зміг розгорнути. — Я пам’ятаю це подвір’я, тут розташовувалося Серце цієї Гавані. Під час вечірок люди прикрашали арки ліхтариками.

— Ти це пам’ятаєш? — дивується Закарі, кидаючи погляд на спустошене місто. Тут дуже давно нікого не