Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Ми ж тільки їли, - бурчить Макс.

- Ви так, а от Алекс може й не снідав, - впирає руки в боки жінка.

- Він снідав. Марто, не загодовуйте мені гравців. Йдіть до мами, прогуляйтеся з нею біля озера.

- А ви що будете робити?

- Пограємо в теніс поки тато дивиться, що там з грилем.

- Добре. Покличете як зголоднієте.

Жінка виходить на вулицю.

- Алекс, пограємо в теніс?

- Поки без мене, - відмахується хлопець.

- Я з тобою пограю, - пропонує Роман. – Ходімо.

Хлопці йдуть до машини за ракетками. Я повертаюся до Алекса, який сидить в кріслі.

- Ти поїв зранку? Тільки чесно.

Нагадую сама собі нашу Марту. Відколи я хочу нагодувати когось?

- Ні. Але я не хочу, - запевняє мене хлопець.

- Пішли зі мною.

- Ліві, я не голодний.

- Я кажу ходімо, - беру хлопця за руку та веду на кухню.

- Сідай, - скомандую я і хлопець сідає на стілець.

- Марта склала сніданок для тебе. Тут сирна запіканка, - кажу я, відкриваючи контейнер. – Будеш? Ще є кава в термосі.

- Ліві.

- Їж. Я подивлюся аби Макс не прийшов.

Алекс сміється.

- Що?

- Я не боюся Макса. Але нам справді потрібно трохи прийти до форми.

- Ти в прекрасній формі. Я бачила як ти граєш, не слухай мого брата, - ставлю перед хлопцем запіканку з виделкою та наливаю горнятко кави. – Їж. Я вип’ю з тобою кави.

Сідаю навпроти хлопця. Роблю ковток кави.

- Смачна кава. Марта додала спецій, - смакую напоєм.

- Так. Дивно, що тобі сподобалося. Вона геть не солодка, а пряна.

- А ця мені подобається.

- Смачна запіканка, - каже хлопець, кладучи до рота ще шматочок.

- Скажи Марті про це обов’язково, але так аби Макс не чув.

Алекс посміхається. Вхідні двері відчиняються, я швидко забираю тарілку до себе, Алекс так само швидко ховає виделку. В кімнату входить Макс.

- Марта, все таки тебе нагодувала, - каже брат з невдоволенням.

- Ні. Це я їм. А Алекс складає мені компанію та п’є каву.

- А столові прибори де? – цікавиться брат, піднімаючи брову.

- А вони мені не потрібні, - беру шматок та кусаю.

Очі Макса пом‘якшуються.

- А ти чого прийшов?

- Роман десь дів м’ячі. Може в сумці знайду.

Макс відкриває сумку.

- Як я і думав. Він поставив їх до напоїв аби не загубити. Ліві, як доїж, виходьте до нас.

- Добре.

Двері за Максом зачиняються.

- Вибач. Я зіпсувала твій шматок, - кладу запіканку назад.

- Давай її сюди, я доїм.

- Але я ж її кусала, - заперечую я.

- Ліві, ми з тобою цілувалися. Забула? – хлопець переводить подих і забирає в мене тарілку.

Я відчуваю як теплішає обличчя.

- А швидко ти зреагувала, - посміхається хлопець.

- Ти теж. Виделка зникла зі швидкістю світла. А кажеш, що Макса не боїшся.

- Я його і не боюся, проте він такий самий нестерпний як і ти, коли щось не так як ви хочете.

- Не правда, - дуюся я.

- Правда.

- Швидше доїдай. Я хочу вже грати.

- Ну от. Не те, що ти хочеш чути і ти одразу дуєшся і переводиш тему.

- Дуже ти спостережливий, Алексе.

Хлопець сміється і йде до раковини мити тарілку, забирає мою чашку також.

Встаю біля хлопця і беру рушник, витираючи помитий ним посуд.

Алекс струшує воду з рук в раковину і забирає в мене рушник, витираючи руки.

- Ластівко, готова програти? –з викликом посміхається хлопець.

- Це ти мені програєш, - запевняю Алекса, тикаючи його пальцем в груди.

- Це ми ще побачимо, - хлопець перехвачує мою руки. – Ходімо, доведеш.

Алекс за руку веде мене на вулицю. Макс з Романом саме грають в теніс.

- Стій тут, я принесу ракетки.

Поки Алекс йде до машини, я спостерігаю за братом і другом. Роман завжди радіє як дитина. Макс пропускає м’яч і друг голосно сміється, пританцьовуючи.

Алекс повертається з ракетками. Починаємо гру. І перший м’яч пропускаю я, і другий, і третій.

- Ластівко, я ж казав, що перемога за мною, - посміхається хлопець.