Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Це я розігрівалася, - кажу я, підіймаючи воланчик, підкидаю його і б’ю.

Алекс не встигає і пропускає м’яч.

- Я тобі піддався, - посміхається хлопець.

Він кидає, я відбиваю. Потім він пропускає, я відбиваю.

Відчуваю, що мені вже стає жарко.

- Хто в нас перемагає? – цікавлюся я, посміхаючись.

- Ти.

- Давай вирішальний, якщо ти ще раз пропускаєш, то кінець гри, - пропоную я.

Я підкидаю і хлопець не відбиває. Я верещу і стрибаю.

- Так. Так. Я тебе перемогла. Перемога за мною, перемога за мною, - кривляю хлопця. – Я тут справжній переможець.

Хлопець підходить до мене і забирає ракетку.

- Все, досить. Ти перемогла.

- О так. Я перемогла. Зізнайся, що я граю краще.

- Я тобі піддавався, - посміхається хлопець.

- Не правда, - смикаю за рукав хлопця.

- Правда, - Алекс обіймає мене однією рукою за плечі.

- Ні, - не здаюся я.

Алекс опускає мені бейсболку на очі.

- Добре. Ти краще граєш За мене в теніс. Задоволена?

- О так, - поправляю свою бейсболку назад.

Крокуємо до альтанки. Там вже клопочеться Марта, мама допомагає їй.

- Ліві, давай допоможеш нам нарізати овочі. Батько вже поставив м’ясо на гриль, - говорить мама, впившись поглядом в руку Алекса, що обіймає мене.

Хлопець як по команді відсторонюється від мене.

- Я піду до Макса.

- Правильно, хлопче, - каже мама.

Я приймаю від Марти овочі та дощечку з ножем. Нарізаю слайсами огірки.

- Ліві, між вами щось є ? – цікавиться мама.

- Між ким нами?

- Тобою і цим хлопцем.

- Ти про Алекса?

- Так, - пронизує мене поглядом мама.

- Ні. Ми просто друзі. Взагалі з чого взялися такі думки?

Марта робить вигляд, що не чує нашу розмову, наспівує щось під ніс.

- А шкода. Я був би не проти такого зятя, - каже батько, крадучи з дощечки шматок огірка.

- Тато. І ти туди ж.

- Я просто висловив свою думку. Алекс – хороший хлопець, таких зараз дуже мало. Чи не так, Луїзо?

- Не знаю. Я не так близько з ним знайома як ти, - піджимає губи мама.

- Тато, в тебе там м’ясо згорить. І досить таких розмов. Відносини з хлопцями для мене зараз не на часі.

- Побачимо, побачимо, - говорить Марта.

Батько цілує маму в щоку і йде до гриля.  Марта побачивши мій погляд, розвертається назад до нарізки салату. Мама продовжує оглядати мене.

- Мамо, ти говорила з Палмер? Як там Тереза? – намагаюся відволікти маму.

- Добре. Токсикоз вже потрохи проходить. Вони почали ремонт в дитячій. В понеділок їдуть дивитися ліжечко.

- Які приємні клопоти, - посміхається Марта.

- Так. Пам’ятаю, коли я була вагітною Максом, ми ніяк не могли знайти гарне ліжечко. Я була певна, що в нас буде моряк. І шукала ліжечко зі штурвалом. Ліві, ти таке уявляєш? А де ж таке взяти. Тоді твоя бабуся пошила балдахін з тканини такого блакитного кольору, як небо, а постіль синього, як сам океан. Батько сам вирізав штурвал, покрив лаком  і ми причепили його до ліжечка. Вийшло як я і хотіла.

- А де те ліжечко? – цікавлюсь я.

- Десь на горищі нашого старого будинку. Ми туди завжди весь мотлох звозимо, який шкода викинути. І це ліжечко також там. Але твій брат моряком так і не став. Він і воду не любить. Тож мої чуття мене підвели.

- Максу потрібно було м’яч причепити до ліжечка, - коментую я.

- Ліві, сходи до батька, будь ласка, спитай чи скоро буде готове м’ясо, - просить мене Марта.

- Добре.

Встаю зі столу і йду до грилю. Тато клопоче біля вогню, роздуваючи вугілля.

- Тато, довго ще?

- Ні, ще хвилин п’ятнадцять і можна ставити овочі.

- Добре. Ти чого не сказав, що ми тут будемо ночувати? Я навіть піжаму не взяла.

- Я не планував залишатися, але тут так добре. Візьмеш щось із речей господаря. Тут багато речей жінки Пітера. Принеси мені овочі.

Йду назад до Марти.

- Тато просить овочі. М’ясо через п’ятнадцять хвилин буде готове.

- Як ти сама це все понесеш? Роман, - гукає жінка. – Йди допоможи Ліві.

Друг підбігає до нас і бере таці з овочами, я беру тацю поменше.

- Чого твоя мама так дивиться на Алекса? – стиха питає хлопець.