Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Як? – не розумію я.

- Неприязно наче.

- Тобі здалося. Мама на всіх так дивиться.

- Ви вже встигли набігати апетит? – посміхається нам батько.

- Як смачно пахне, - схиляється над м’ясом Роман. – Марта додала гілочку розмарину. Як воно все чудово пахне. Я готовий їсти прямо з грилю.

- М’ясо маринував і смажу я, - гордовито каже батько. – За роки проведені в Італії я мав хоч чомусь навчитися.

- Чого ви не приїжджаєте до нас? Я розумію, що Луїзі важко, але ви можете приїхати з Ліві та Максом.

- Все не так просто, хлопче. Луїза зненавидить себе за свою трусіть, якщо ми поїдемо, а вона так і не наважиться. Вона досі живе у своєму світі гламуру і світські вечірки допомагають їй не поринути знову у цей сум по втраті її найближчої людини.

- Але ж у неї є ви? – показує долонями на нас з батьком Роман.

- Мама дуже любила бабусю, вона була їй не тільки матір’ю, але й найкращою подругою.

- Так. Луїза важко переживала смерть матері. Адріана була дуже мудрою жінкою, вона нас завжди дуже підтримувала і допомагала чи то ділом, чи то порадою. І зараз повернутися в Італію, це повернутися додому, але дому без мами. Луїза хоче зберегти ці теплі спогади, де є мама. Можливо колись вона наважиться. Але давити на неї ми не будемо, всьому свій час.

- Ви дуже кохаєте свою дружину, - посміхається Роман.

- Так. Але кохання – це не завжди тільки щастя, це і складнощі, десь треба пройти і біль, але воно того варте. І це велике щастя знайти свою людину в цьому світі.

- Про що ти тут філософствуєш? – підходить до батька мама та обіймає його за талію.

- Про кохання, - тато цілує маму в щоку.

- Діти голодні, а ти їм про кохання казки розповідаєш, - посміхається мама. – Ліві, поклич хлопців, Роман, а ти віднеси м’ясо Марті, ми принесемо овочі.

- А де хлопці? – запитую Романа.

- Вони мали йти до човна.

Обходжу будинок і йду до господарських приміщень. Ще з далека чую голоси хлопців, які завзято щось обговорюють.

- Що ви тут робите? – запитую я, спираючись на одвірок.

- О, сестричко, як думаєш, якщо підлатати цей човен він попливе? – посміхається брат, оглядаючи човен.

Підходжу до хлопців і теж оглядаю конструкцію, на дні вирвані поодинокі дошки, десь зламані навпіл.

- Що сталося з чим човном? – дивуюся я.

- Може натрапив на якийсь камінь, коли витягали з озера і від часу дошки прогнили, - пояснює Алекс.

- Або його розтрощило озерне чудище, - знизує плечима брат.

- Яке чудище?

- Ти не чула про нього? Ліві, всі знають чому не можна запливати в глиб цього озера. На його дні живе справжнє чудовисько, воно отаке величезне, - показує руками брат величезну тварину. – Воно сліпе, але з дуже розвиненим чуттям. Він відчуває запах ще з берегу і чекає, коли люди доберуться до глибини, де він затягує свою жертву на дно. Особливо він полюбляє молодих гарненьких дівчат.

- Макс, - прикрикую я. –Я давно вже не вірю в твої казочки.

- Але ти мені спочатку повірила, - посміхається хлопець. – Алекс, ти бачив її переляканий вираз обличчя?

- Ти просто нестерпний. М’ясо готове, тож якщо ви хочете з’їсти його теплим, поспішайте. Я вже йду. Макс, а цьому човну вже нічого не допоможе. Воно як решето. Можеш на ньому виходити на озеро, чудовиську буде легше тебе дістати.

Розвертаюся і виходжу на вулицю. Слідом за мною йдуть хлопці тихенько сміючись, а я кидаю на них злий погляд.

В альтанці за столом вже сидить Роман з батьком, мама допомагає Марті накрити стіл.

- Чого ви так довго? – запитує мама.

- Думали, що можна зробити з тим човном, - відповідає брат.

- Йому вже нічого не допоможе, камін хіба що розпалити, - сміється тато. – Сідайте вже за стіл.

Сідаю між Романом та Алексом, встигнувши перед Максом.

- Макс, які страшилки ти знову розповідав сестрі? – суворо запитує мама.

- Ніякі, - стверджує брат, відрізаючи шматок м’яса. – Мені вже не десять років аби видумувати всяку маячню.

- Не бреши мені. Наче я не знаю, як виглядає твоя сестра після твоїх цих страшилок. Все дитинство знущався над сестрою та Романом, - пояснює мама.

- Я? – щиро дивується брат. – Хіба я винен, що вони все так близько сприймали до серця. Я просто ділився з ними історіями.

- Я думала, що Ліві виросте переляканою. Чесно, - запевняє нас мама, почувши наш сміх. – Фантазія в Макса була багата. Ліві візьме якусь його іграшку пограти, він придумає страшилку, вона налякана біжить вдень в сад і сідає під відкритим сонцем. Якщо сонячні промені тебе осяюють, то монстри і духи не страшні. Хіба не так ти її навчив? Через тебе в неї був сонячний удар.

- Я не винен, що вона всьому так наївно вірила.