Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

Під столом б’ю брата по нозі.

- Боляче, - тре ногу хлопець.

- А це тобі за моє дитинство, - прижмурюю очі.

- Ліві хоч просто лякалася, а Роман коли був ще геть маленьким..

- Не треба, - зупиняє маму друг. – Я ж це переріс.

- Так, але якби не цей хлопець, то сталося би це набагато швидше. Ліві майже кожну ніч спала з бабусею, як насниться щось страшне, вона за ковдру і до кімнати бабусі. На Макса нічого не діяло, ні покарання, ні переконання, ні вмовляння. Добре, що Ліві з віком стала розумнішою, ніж ти, і вже не звертала уваги на страшилки.

- Точніше сказати, робила вигляд. Я до п’ятнадцяти років спала з ліхтарем, - зізнаюся я.

Всі сміються за столом, Алекс посміхається так, що видно дві ямочки. Щипаю його за руку.

- Це не смішно. Мені було страшно.

- Але ж ти це переросла. Ластівко, - хлопець бачить мій погляд. – ти ж не повірила в чудовисько з озера?

- Макс, язика тобі відрізати треба, - плескає руками мама. – Наче вже дорослий, а досі лякаєш сестру.

- Не повірила я йому, - дуюся я.

Алекс посміхається та потискає моє стегно вище коліна під столом. Я здригаюся від тепла його долоні. Хлопець швидко забирає руку.

- Тато, м’ясо дуже смачне, - говорю я.

- О так. Таке ніжне. Беліссімо, - причмокує Роман.

- На здоров’я, діти. Чим займемося після обіду?

- Я би посиділа біля озера, - каже мама. Марта схвально киває.

- Ми приїхали на активний відпочинок. Трохи розтрусити свої кістки. Пропоную пограти в доджбол.

- Ми тільки поїли, - стогну я. – Ти хочеш аби весь обід вийшов раніше часу?

- А що ви пропонуєте?

- Посидимо біля озера. А потім пограємо в доджбол.

- Такий варіант мені подобається більше, - каже мама, встаючи зі столу.

- А може бейсбол?  - запитує Роман. – Атмосфера тут така підходяща.

- В нас немає бит, - нагадую йому.

- А як же Хоа Хоа Хоа? – наспівує Роман.

Алекс голосно регоче, відкидаючи голову назад. Я і сама ледь стримую сміх.

- Ми не у Форксі, - підказує брат.

- Так і знала, що ви всі дивилися, - повертаюся до брата. – А так сміялися наді мною та Наталі.

- Сестричко, ти хоч не малювала на шиї сліди від укусу, - посміхається брат.

- Навіть не думай згадати це при Нат. Станеш її ворогом.

- Йдіть вже, - посміхається жінка, - а я поки тут приберу, -  Марта починає збирати тарілки зі столу.

- Ні, ні, ні, - забираю тарілки з рук жінки, але вона їх не відпускає. – Марто, в тебе сьогодні також відпочинок.

- Люба, мені не важко, - продовжує тримати тарілки жінка.

- Відпочинь. Подихай свіжим повітрям біля озера, - тягну на себе тарілки і жінка нарешті їх відпускає.

- Ліві, але тут дуже багато посуду.

- Марто, я впораюся. Йдіть всі відпочивайте. Макс принесе стільці до озера, - відмахуюся від жінки.

Мама з татом уводять Марту до стільців, де вони сиділи ще до обіду, Макс з Романом біжать ще за кріслами.

- А ти чого ще тут? – звертаюся до Алекса.

- Я тобі допоможу, - хлопець забирає тарілки з залишками м’яса та овочів.

Ми зносимо брудний пояс до раковини на кухні. Дістаю контейнери, перекладаю в них залишки їжі, закриваю кришки. Алекс складає контейнери в холодильник.

- Миєш чи витираєш? – питає Алекс, тримаючи в руках губку і рушник.

- Мию. А ти витираєш і складаєш, - посміхаюся я.

Стаю до раковини і жахаюся від кількості посуду.

- Давай я помию, тут багато. І посудомийної машини немає.

- Я що не можу помити посуд сама? – обурююся я.

- Звісно можеш, але…

- Не треба робити з мене якусь принцесу, що не може впоратися з хатніми справами, - перебиваю хлопця.

Проходжу до раковини та вмикаю теплу воду.

Починаю мити посуд і ми працюємо в налагодженому темпі: я намилюю, ополіскую посуд, Алекс протирає і розкладає по шафам.

- Марта вчора чекала тебе на вечерю, - брешу я.

- Я був зайнятий вчора.

- Зрозуміло. Як тато?

- Добре.

Як в нього вивідати, чим він вчора займався?

Домиваю останній контейнер від замаринового м’яса.

- Ліві, а кава ще залишилася? – запитує хлопець.

- Ні. Я помила термос.

- Шкода, - витирає руки хлопець рушником.