Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

XXII

Поява аварів на обводах землі Богемської спершу тільки насторожила поселян, далі почала й обурювати.

— Це що ж вони дозволяють собі, тії авари? Чи для них мало Гепідії, Низинної Паннонії, що вже й до нас добираються? Глядіть, приходять і стають стійбищами на наших пасовиськах, ніби у себе вдома.

— Треба йти до князя.

— Ано. Іти й казати, хай гонить їх пріч. Чи з нас баварських герцогів мало?

Згадка про баварців і зовсім збурює люд, а збуреному що лишається? Або братися за мечі й робити, що велить серце, підказує розум, або йти-таки до князя й вимагати того ж від князя.

Гору взяли поміркованіші.

— Самим негоже зчиняти ворохобню, — сказали. — Підемо до князя.

А князь як князь, не встиг вислухати, одразу й напустився на тих, кого послали до нього поселяни.

— Вам мало вражди із баварцями? Ще й з аварами хочете мати її? Невже не тямите: сила не та в нас, щоб стинатися з одними й другими.

— То як же нам бути?

— Опирайтеся, не пускайте аварські череди на свої пасовиська. Довго не всидять, коли не матимуть їх.

— Не пустити можна лише бронню.

— А ви обмежтеся поки що киями і ждіть слушного часу.

Що мали робити після такої ради? Збиралися докупи й ставали аварам на путі, не жили, колотилися від раннього передліття до передзим’я та потерпали в засніжені зими, що буде, коли з новим літом та прийде в їхню землю нова біда: авари не обмежаться вторгненням черед, самі прийдуть і сядуть в отній землі силою? Бігме, почували себе приреченими і, як всі приречені, пригадували ті часи, коли земля ця була незайманою дівицею. Якою багатою і якою миловидою, либонь, видалася вона прапращурам. До цього часу ходять між люду перекази: ті роди, що їх вивела доля на незаймані тоді обшири, такі вражені були ними і такі полонені вирайською красою долів, повитих зеленню гір, прохолодою, що йшла від численних почайн, а ще духмяністю, яка здіймалася над долами і споювала собою доли — такі, подейкують, вражені були, що не втримались і стали перед тою небаченою красою на коліна.

«Людове! — звернувся до свого роду-племені привідця. — Великі муки терпіли ви, блукаючи світом, шукаючи землю-годувальницю. Ось вона, та земля! Видите, які злаки буяють на ній, чуєте, яка вільгість споює вас, яка духмяність стоїть над долами? Такі земні пишноти бувають лиш там, де течуть медові та молочні ріки. Уклоніться землі цій та принесіть жертви щедрим богам. Це вони вивели нас по довгих муках-блуканнях у землю обітовану, у Вітчизну, долею визначену».

«Слава мудрим і щедрим богам!» — рвійно піднесли руки до неба переселенці.

«Слава старійшині, що зробив обіцяне явним».

І задиміли перегодом вогнища на долах, запахла принесена в жертву богам кров, возбуяла радість в серцях тих, що волхвували біля жертовників.

«З воседлям вас, братіє! — вітали один одного новосели. З щастям-долею на дарованій богами землі!»

«Най буде мир і злагода між нас, братове. Такі, як вдача наша підказує, як серце того хоче».

«Ано, найо буде мир і злагода! — зголошувались родичі. — Як назвемо даровану землю?»

«А так і назвемо: Божа Земля, Богемія».

«Славно! Най так і йменується віднині: Богемія!».

Розселилися богемці на тій ніким не обсадженій землі та й стали її володарями. І простір, і розкіш мали, і благодать таку, що серце розпускалося від утіхи. Не літо і не два — сотні літ орали ниву та доглядали її, як не доглядали, може, й власне дитя, випасали на нерозораних долах худобу, драли по дуплах мед і були ситі в землі своїй та вдоволені волею, що мали. А вдоволеним чого більше треба? Множили роди та гуляли воседля, ростили й наставляли уму-розуму внуків — і тих, що були малими, і тих, що підростали та виходили з роду. «Живіть, — казали їм, — у злагоді та мирі, дотримуйтесь поконів вітців своїх, дідів та прадідів, стійте на сторожі благодаті, що її дає вам земля».

Діти, онуки й дотримувалися того. Віки вікували у злагоді, аж поки не зворохобився люд ойкумени та не став посягати на чуже. Готи прийшли — не розминулися з Богемією, об’явилися ті, що переслідували готів — також не розминулися. Тепер авари обсідають, баварці не дають спокійно заснути. Що робити? У кого шукати захисту? Таки в самих себе? Іншої ради немає: таки в самих себе.

— Чого ходимо до князя та кланяємось князеві? — обізвались сміливіші. — Маємо скликати віче й примусити його злютувати рать та показати аварам, хто ми є!

— Ано, скликаймо віче!

І погнали коней гінці поселянські в усі кінці землі, кликали окольний люд і казали: «Настав кінець терпінню! Або ж князь покличе всіх до броні і провчить аварів, аби знали свою землю і не посягали на чужу, або хай іде пріч, другого знайдемо собі».

Те всім наболіло, тож і не забарилися зібратися на віче. Коли ж вийшов перед вічовий люд князь Спитигнів, були одностайні і непохитні.

— Ви тямите, чого домагаєтесь? — обурився привідця. — Чи є у нас така сила, що могла б упоратися і з аварами, і з баварцями?

— Терпіти теж немає сили. Веди спершу супроти одних, потім — супроти других.

— Баварці заодно з франками, а з аварами сама Візантія не може упоратись. Єдине, що можемо, стати на обводах і не пускати охочих поживитися в нашій землі. Я обіцяю…

Перед тим, як сказати, що обіцяє він людові Богемії, князь розглянувся і вмовк нараз: із лісу, що зеленів неподалік, виїхала чимала ватага вершників. Двоє з них, ті, що були дещо попереду, везли на прикріпленому до сідел наметі когось третього, не інакше як язвленого.

Поселяни невільно обернулися в той бік і теж уклякли. Лиш згодом, як ватага зблизилась, а зблизившись, не стала зважати на люд вічовий, простувала прямісінько до вежиці, на якій возносився над вічем князь, прогнали від себе німотний подив і загомоніли.

— Це окольничі, з обводів повернулися. Кого ж то повезли вони?

— Хіба не видите, язвленого.

— Глядіть, який всевидячий. Питається: кого?

Окольничі були надто похмурі, щоб пояснити. Тоді аж заговорили до них, як над’їхали до вежиці.

— Що сталося, мужі?

— А те, що й позатамтого разу. З тією хіба одміною, княже, що нині