Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але Девід Траскот, дарма що його регулярно шмагали за нерозуміння шкільної науки, — науку різками він сприймав по-філософському, хоча його окуляри не раз заливали сльози, — вчився й далі, підтримуваний, безперечно, ззаду руками батьків. Сяк-так він подолав шостий клас, потім сьомий і так аж до десятого, а тепер він ось, через двадцять років, охайний, осяйний, заможний і, як виявляється, такий заклопотаний справами бізнесу, що, поїхавши вранці на роботу, забув свого ключа, а тепер, оскільки дружина повела дітей на якусь вечірку, не може потрапити додому.
— А який твій бізнес? — запитав він Девіда, відчувши щось більше за цікавість.
— Маркетинг. Я працюю у «Woolworths Group». А ти?
— Ох, я зараз у підвішеному стані. Я викладав в університеті в США, а тепер шукаю тут посади.
— Гаразд, нам треба зустрічатися. Заскоч як-небудь, вип’ємо чогось, поговоримо. Ти маєш дітей?
— Я сам ще дитина. Я маю на увазі, що живу з батьком. Батько заслаб із роками і потребує догляду. Але заходь, телефон ось тут.
Отже, Девід Траскот, що не розумів х та у, тепер успішний торгівець, а він, що без клопоту розумів х та у і багато інших речей, — безробітний інтелектуал. Що це сповіщає про функціонування світу? Видається найочевиднішим припустити, що шлях, який веде через латину і алгебру, — це не шлях до матеріального успіху. Але тут виникає ще й багато інших висновків: розуміння науки — марнування часу; якщо ви хочете досягти успіху у світі й мати щасливу родину, чудовий дім та «BMW», слід не намагатися зрозуміти науку, а просто додавати цифри, або натискати кнопки, або робити що завгодно інше, за що так щедро винагороджують торгівців.
В усякому разі, Девід Траскот і він не зустрілися й не мали пообіцяної випивки, не втяглися в пообіцяну розмову. Якщо ввечері трапляється, що він у садочку перед будинком згрібає листя, а Девід саме повертається з роботи, вони обидва по-сусідському махають або кивають одне одному через вулицю, але не більше. Частіше він бачить місіс Траскот, бліду невеличку жіночку, що завжди вичитує дітям, садовлячи їх у другу машину або висаджуючи з неї, але його не представили, і він не мав нагоди заговорити до неї. Токай-роуд — вулиця з інтенсивним рухом, небезпечна для дітей. Ані Траскоти не мають ніякої вагомої причини перейти на його бік, ані він — на їхній.
3 червня 1975 р.
Від місця, де живуть він і Траскоти, досить пройти десь кілометр у південному напрямі, щоб постати перед Полсмором. Полсмор (ніхто не завдає собі клопоту назвати його Полсморською тюрмою) — місце ув’язнення, обгороджене високими мурами з колючим дротом і сторожовими вишками. Колись в’язниця стояла одинцем серед порослих кущами пісків. Але з плином років, спершу вагаючись, а потім щоразу впевненіше передмістя підповзли ближче, аж поки тепер, затиснений рядами охайних будинків, з яких чесні громадяни виходять щоранку відігравати свою роль у національній економіці, саме Полсмор став аномалією краєвиду.
Це, звичайно, іронія, що південноафриканський Гулаг випинається так безсоромно серед білих передмість, що те саме повітря, яким дихають він і Траскоти, проходить через легені мерзотників і злочинців. Але для варварів, як зазначив Збіґнев Герберт[45], іронія — наче сіль: ви стискаєте її між зубами, на мить відчуваєте смак, та, коли смак минає, голі факти однаково стоять перед вами. Отже: що робити з голим фактом наявності Полсмору, якщо іронія вже зужилася?
Продовження: фургони Управління тюрем, що їдуть по Токай-роуд від судів; обличчя, які з’являються на мить, пальці, що вхопилися за грати на вікнах; що розповідають Траскоти своїм дітям, щоб пояснити ті руки та обличчя, то бунтівні, то засмучені.
Джулія
— Докторе Франкл, ви мали нагоду прочитати сторінки, які я прислав вам, щоденників Джона Кутзее за 1972–1975 роки, коли ви більш-менш були приязні з ним. Щоб долучити й ваш матеріал, я запитую, чи є у вас якісь думки з приводу цих записів? Чи впізнаєте ви в них чоловіка, якого ви знали? Чи впізнаєте ви країну і час, які він описує?
— Так, я пам’ятаю Південну Африку. Я пам’ятаю Токай-роуд, пригадую фургони з в’язнями по дорозі до Полсмору. Я пам’ятаю це все дуже виразно.
— Нельсон Мандела був, звичайно, ув’язнений у Полсморі. Ви здивовані, що Кутзее не згадує Манделу як близького сусіду?
— Манделу перевезли до Полсмору тільки згодом. 1975 року він ще був на острові Роббін-айленд.
— Авжеж, я й забув про це. А які в Кутзее були стосунки з батьком? Якийсь час після смерті матері він жив разом із батьком. Ви бачили коли-небудь його батька?
— Кілька разів.
— А ви бачили батька в синові?
— Тобто чи був Джон схожий на батька? Фізично — ні. Батько був менший і тендітніший: охайний невисокий чоловік, по-своєму гарний, хоча вочевидь занедбаний. Він потай пив, курив і взагалі не дбав про себе, натомість Джон твердо втримувався від алкоголю.
— А в інших аспектах? Чи були вони схожі в інших аспектах?
— Вони обидва були самотні. Соціально нездатні. Пригнічені в широкому розумінні цього слова.
— А як ви зустрілися з Джоном Кутзее?
— Я зараз розповім. А спершу скажу, що на сторінках щоденників, які ви прислали, є речі, яких я не розумію. Оті уступи курсивом — «Дописати» і таке інше — хто писав їх? Ви?
— Ні, їх написав сам Кутзее. Це нагадування, які він писав сам собі. Він дописав їх 1999-го або 2000 року, коли думав опрацювати свої щоденники як книжку. Згодом він відмовився від цієї думки.
— Розумію. Отже, як я зустріла Джона. Спершу я зіткнулася з ним у супермаркеті. Це було влітку 1972 року, невдовзі по тому, як ми переїхали до Кейптауна. Здається, тієї
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.