Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Я сидів на кухні у великому крилі. Це була єдина опалювана кімната, адже лише тут ставало дров для каміна. Світло було притушене. Але зовсім не тому, що у Соларі хтось дотримувався суцільного затемнення (хоча коли це на Солару бомби скидали?), а тому, що зверху на лампу наділи абажура — розцяцькованого чимось на зразок намистинок з коралів, які звисали додолу. Майже як небачений подарунок для дикунів з островів Фіджі.

Я сидів за столом, цілковито поринувши у своє зібрання, мама прибирала, а Адуся бавилася в куточку. Щойно скінчилася «міланська версія» програми «Як живеться родині Россі». То була пропагандистська програма, заснована прибічниками Республіки Сало, у котрій члени однієї родини увесь час базікали про політику, а наприкінці програми обов’язково (певна річ!) доходили висновку, що союзники — то наші вороги, партизани — то бандюки, що просто косять від призову, а люди Півночі захищають честь Італії пліч-о-пліч з нашими німецькими товаришами. Та була й «римська версія» програми з аналогічною назвою, теж про сім’ю Россі. Але ці Россі мешкали в окупованому союзниками Римі й з жалем визнавали, що коли все начебто було гірше, насправді їм жилося набагато краще. Римляни заздрили своїм співвітчизникам з Півночі, що й досі під проводом Осі були вільні. Мама повсякчас похитувала головою, тож я розумів, що вона не вірить жодному слову з почутого. Але програма була жвава, а вибір був куценький: або ти слухаєш такі програмки, або вимикаєш радіо.

Але потім приходив дідусь (він до останнього опирався цій маячні, висиджуючи у холодному кабінеті з обігрівачем, що стояв біля ніг), налаштовував приймач, і ми нарешті могли слухати лондонське радіо.

Програма розпочиналася боєм литаврів — майже як П’ята симфонія Бетховена, а потім лунало улесливе «доброго вечора» полковника Стівенса. Голосом він був схожий на Станліо та Олліо[221]. На фашистському радіо був ще один надзвичайно впізнаваний голос, до якого ми вже давно звикли, — Маріо Аппеліуса. Щоразу наприкінці програми він, задля заохочення нас до переможної боротьби, незмінно проказував: «І най Господь прокляне англійців». А от полковник Стівенс італійців не кляв. Він, навпаки, заохочував нас разом радіти поразкам Осі, про які доповідав слухачам щовечора, мовляв, «бачите, що виробляє з вами ваш дуче?».

Проте у розповідях полковника ішлося не лише про воєнні дії. Ще він розповідав про наше життя. Як ми, переборюючи страх, що нас заскочать і пошлють до в’язниці, нишком прихиляємось до приймача й слухаємо лондонське радіо. Він оповідав про нас своїм слухачам, а ми проймалися до нього довірою, адже він розповідав про нас щиру правду, про нас, про аптекаря і навіть про маршала карабінерів, що теж ловив лондонські хвилі, і, знаючи, що так робить не лише він, незворушно мовчав. Отже, позаяк про це він не брехав, то й щодо всього іншого цьому чоловікові можна було вірити. Певна річ, ми всі, навіть малеча, чудово розуміли, що то теж була пропаганда, та вона вабила нас своєю скромністю, без голосних закликів до виявів хоробрості й покладання життя на полі бою. Завдяки полковнику Стівенсу все те словоблуддя, яким нас щодня обгодовували, почало видаватися нам надмірним і непотрібним.

Не знати чому, але, слухаючи голос цього пана, я був упевнений, що він дуже подібний до Мандрейка: носить елегантний фрак, має добре доглянуті вуса, хіба що трохи сивіші за ті, що у справжнього чарівника, і вміє обертати пістолі на банани.

Щойно добігла кінця передача полковника Стівенса, в ефірі почулися так само загадкові і манливі, як марки з Монсеррата, послання до партизанських загонів: «Повідомлення до франків», «Щасливець нещасний», «Дощ ущух», «У мене борода — білява», «Джакомоне цілує Магомета», «Орел злетів», «Сонце ще сходить»...

Ось я знову сиджу, жадібно й захоплено розглядаючи марки з Фіджі. Аж раптом, десь між десятою й одинадцятою, на вулиці чується шум, і ми всі прожогом летимо до вікна, аби дочекатися «Піпетто». Він прилітає щоночі десь о тій самій порі, чи принаймні така була чутка. Хтось казав, що то англійський розвідувальний літак, а інші — що то американці парашутами скидають партизанам у гори паки: провіант та зброю. Може, він пролітав десь зовсім поряд із нами — над гірськими хребтами Ланґе.

На небі — ані зірки, ані місяця. Глупа ніч. Не видко ні вогнів долини, ні обрисів пагорбів, лише чутно, як пролітає «Піпетто». Ніхто й ніколи його не бачив: це лише глухий шум посеред ночі.

«Піпетто» пролетів. Цьогоніч усе минуло, як зазвичай, і ми знову ввімкнули наше радіо, аби послухати останні пісні, що лунали наприкінці. Можливо, сьогодні вночі на Мілан падали бомби, а за тими, для кого «Піпетто» спускав парашутом свої пакунки, гналася по п’ятах зграя німецьких вівчарок. Але по радіо звабливим голосом саксофона мрійно співалося: «Там, унизу, на Капокабані, на Капокабані, де жінка нероздільно панує...» А я слухаючи уявляв манірну зірку (ймовірно, я бачив її в «Новеллі»). Вона м’яко спускається білосніжними східцями, що освітлюються, щойно жінка на них ступає. Навколо — чоловіки у білих фраках, що з кожним кроком співачки обожнювально припадають їй до ніг. Ця чарівна пісня про «Капокабану» (співачка казала не «Копакабана», як було б правильно, а саме «Капокабана») посилає мені такі ж самі незбагненно-екзотичні послання, що й мої марки.

Радіоефір завершується велично-закличними піснями до слави й відомщення. Але мама знає, що вимикати радіо ще не час. Опісля, коли радіо начебто замовкло до завтра, пробивається тужлива пісня:

Ти повернешся

До мене,

Адже на небі записано,

Що повернешся ти.

Знов прийдеш до мене,

Ти знаєш це,

І сповнююсь силами я,

Бо вірю у тебе, любове моя.

Я вже чув цю пісню, коли був у Соларі, але тоді це була пісня про кохання, і у ній співалося дещо інакше:

Ти повернешся

До мене,

Адже лиш про тебе мріє, лиш по тобі мліє

Серденько моє.

Ти повернешся,

Бо без млосних цілунків твоїх

Жити не зможу я.

Отже, сьогоднішня пісня була версією воєнних років. Вона була покликана в серцях багатьох пролунати обіцянкою чи