Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вже майже одинадцята. Я закриваю свій альбом з марками і йду спати. Мама наладила цеглину. Розжарила справжнісіньку цеглину, так, щоб і рукою торкнутися було несила. Мама загортає її у льняні штани й кладе під ковдру, щоб ліжко прогрілося. Як приємно було покласти ноги зверху, щоб угамувати свербіж на обморожених місцях, бо у ті роки (через холод, авітаміноз та гормональні бурі) пальці на руках і ногах набрякали, а іноді й перетворювались на загноєні виразки, завдаючи нестерпного болю.
Десь далеко в долині загавкав пес.
Ми з Ґраньйоло говорили про все на світі. Я розповідав йому про всі книжки, що я прочитав, а він із запалом сперечався з моєю думкою.
— Берн, — казав він, — пише більш вірогідно. Берн краще за Сальґарі, бо його твори пронизані науковістю. Ти більше віриш у те, що Сайрес Сміт виробляє нітрогліцерин, аніж у те, що Сандокан розпанахує собі груди, бо нестямно закохався у п’ятнадцятирічну мерзотницю.
— Тобі не подобається Сандокан? — питав я.
— Про мене, так той Сандокан трохи фашист.
Тоді я розповів, що прочитав «Серце» Де Амічіса, а Ґраньйоло сказав, щоб я викинув його у грубу, бо Де Амічіс був фашист.
— Ти хоч усвідомлюєш, що всі вони там проти бідолашного Франті, бо хлопець народився у злиденній, нещасній родині. Вони ладні землю гризти, аби лишень сподобатися тому вчителеві. А про що взагалі ці оповідки? Про сміливця Ґарроне, що по суті був задолизом. Про малолітнього вартового, котрий помирає, бо негідник-командир послав малого пересвідчитися, чи не йде ворог. Про глухого барабанщика, котрого (у його ж бо віці!) відправили посильним у самісіньке пекло війни, а потім, коли бідолашний утратив ногу, той гидкий полковник кинувся до старого з обіймами, а тоді ще й тричі поцілував нещасного каліку у самісіньке серце — навіть полковник королівського п’ємонтського війська мусив би мати хоч крихту здорового глузду й знати, що ніхто й ніколи не вчиняє такого з людиною, яка щойно втратила кінцівку. Чи про батька Коретті, який простягав до сина руки, ще теплі після потискання руки того м’ясника — короля. До стіни їх усіх, до стіни! Щоб повиздихали! Такі, як Де Амічіс, відкрили шлях фашизму!
Потім Ґраньйоло розповів мені про Сократа й Джордано Бруно. І про Бакуніна, хоч я так і не втямив, хто він такий і що він сказав такого вартісного. Розказав про Кампанеллу, Сарпі[222], Галілея, котрих ув’язнювали чи навіть катували попи за те, що вони хотіли поширити у світі наукову думку. А дехто, як-от Ардіґо[223], були змушені лізти у петлю, бо можновладці та Ватикан їх на те приневолили.
Я згадав, що у «Новітнього Мелці» я читав про Гегеля (інс., нім., філ., що нал. до «школи пантеїзму»), тож спитав Ґраньйоло, хто такий Гегель.
— Гегель не був пантеїстом. Твій Мелці — неук. Може, Джордано Бруно й був пантеїстом. Пантеїсти вважають, що Бог — усюди, навіть у тому послідові мухи, що прилип он там. Уяви, який то лише кайф — бути всюди і водночас ніби ніде. Гаразд, Гегель не вважав, що усюди — Бог, він вважав, що всюди має бути Держава, а отже, Гегель був фашистом.
— Але ж Гегель жив більш ніж сотню років тому?
— То дарма. Навіть Жанна Д’Арк була фашисткою чистої води. Фашисти були завжди. Відколи... відколи з’явився Бог. А поглянь на Бога. Фашист.
— Та хіба ж ти не атеїст, котрий не вірить в існування Бога?
— А хто таке сказав, дон Коньяссо, що з біса й на грам нічого не тямить? Гадаю, Бог таки насправді існує, на жаль. Тільки от він — фашист.
— Але чому ж ти вважаєш Господа фашистом?
— Послухай-но, ти ще замалий, щоб вести диспути на богословські теми. Отже, поговоримо про те, у чому ти тямиш. Скажи мені Десять заповідей, тим паче, що тут, у божниці, вас учать зубрити їх напам’ять.
Я проказав з голови всі десять.
— Добре, — сказав Ґраньйоло, — тепер будь дуже уважним. Серед цього десятка є чотири, гаразд, щонайбільше чотири заповіді, що стосуються добрих речей. Утім, ба навіть вони... гаразд, давай-но їх переглянемо. «Не убий», «Не укради», «Не кажи неправдивих свідчень» і «Не бажай ані жінки, ані вола, ані рабині, ані всього, що ближнього твого». Щодо останньої, то це заповідь для чоловіків, котрі знають, що таке честь, і, з одного боку, не бажають перетворювати на рогоносців власних друзів, а з іншого — бажають зберегти непорушність сімейних уз, хоча анархісти з часом мають намір позбутися і цього пережитку. Та почекаймо, не можна мати все відразу. Звісно, щодо інших трьох — я цілком згоден, але навіть тут ти маєш щонайменше керуватися здоровим глуздом. Хоча з часом і це треба буде зважувати. Врешті, ми всі іноді брешемо, навіть задля добра, а от убивати дійсно ніколи не можна, чуєш, ніколи.
— Навіть якщо на війну тебе посилає король?
— Ет, отут і є головна заковика. Попи кажуть, що коли тебе на війну посилає король, тоді тобі дозволено, ба навіть ти мусиш стати душогубом. Позаяк за це відповідати буде король. Так вони виправдовують війну, яка насправді є мерзенною заразою, а надто коли тебе посилає туди Голомозий. Зауваж, що у жодній заповіді не написано, що вбивати на війні дозволено. Там Написано «не убий», і квит. Утім...
— Утім?
— Йдемо далі. «Хай не буде тобі інших богів переді Мною». Але ж це не заповідь, інакше тоді б заповідей нараховувалось одинадцять. Це — переднє слово. Проте й воно шахрайське. Спробуй утямити, що я кажу: Мойсею являється певна особа, до слова, власне, ніхто не являється, чується лише невідомий голос. А потім Мойсей іде до своїх блукальників і каже: ось вам заповіді, й треба їм коритися, бо так сказав Бог. Але хто ж знає напевне, що то був Бог? Голос мовив: «Я є Бог твій і Господь». А що як то був зовсім не Бог? Уявімо, що я зупиняю
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.