Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 23.01)

Його сорочка впала на підлогу, залишивши оголену груди, які я вже не раз уявляла вночі, стискаючи подушку. Він дивився на мене знизу вгору — ніби я могла його зламати одним лише подихом.

— Твій животик... — прошепотів він, проводячи долонею по моєму плоскому животу. — Там наш малюк. А ти все ще виглядаєш як гріх.

— Добре, що він не бачить, що його мама зараз зробить, — усміхнулась я грайливо, але в голосі вже тремтіла ніжність.

Він підхопив мене на руки й відніс до ліжка. Поклав обережно, ніби я була з порцеляни. Його погляди, дотики стали м’якшими — пристрасними, але уважними.

— Я не буду грубим, якщо ти цього не хочеш, — прошепотів він, нахиляючись до мого вуха. — Але попереджаю: себе я вже не контролюю.

— Я хочу, щоб ти був справжнім, — відповіла я. — Я витримаю твого справжнього. Мені це потрібно.

Його губи знову знайшли мої. Цього разу поцілунок був глибоким, солодким, з тією дикою ніжністю, яка змушує серце битися нестерпно швидко. Його долоні ковзали по моїх стегнах, плечах, талії — всюди, де я хотіла відчувати його.

Світ звузився до дихання, поглядів, шепоту. До звуків тканини, що ковзала по шкірі. До мого тихого "будь зі мною".

І він був.

Це було ніби танець — не стриманий, не повільний. Але чесний. Пристрасний. Ідеально непередбачуваний. Ми сміялись, шепотіли дурниці, стискали руки одне одного. Він кілька разів зупинявся, щоб подивитись на мене — як на найцінніше, що колись тримав.

І коли все завершилось, ми лежали в тиші. Його рука на моєму животі. Мій подих — у ритм із його.

— Як ти? — прошепотів він, злегка поцілувавши мене в лоб.

— Аж надто добре, — відповіла я, не відкриваючи очей.

— Малюк точно прокинувся, — він усміхнувся. — І тепер, мабуть, офіційно в шоці від своєї мами.

— Та він у мене крутий. Так само як і тато.