Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Перед виїздом з Москви «полковнику ГРУ» слід поцікавитись у Генеральному штабі, де знаходиться штаб Західного фронту. Місця розташування нижчих штабів визначають і затверджують штаби вищі. У Генеральному штабі повинні були знати, що штабу Західного фронту належить перебувати в районі станції Обуз-Лесьна на південний захід від Барановичів. А якщо його там немає, то це не вина командувача фронту генерала армії Павлова. Начальник Генерального штабу генерал армії Жуков нібито знав, що німецький удар буде на Барановичі, і саме на шляху німецького танкового клину визначив місце для командного пункту Західного фронту. Давайте ж ще раз прочитаємо план Генерального штабу від 15 травня 1941 року. Жуков називає цей план «моя записка». Так от там вказано місце штабу Західного фронту — Барановичі.

З одного боку, Жуков нібито передбачав, що головний удар німецької армії буде в напрямку на Барановичі. З іншого - саме там розташував штаб Західного фронту. Ну хіба не шкідництво?

З одного боку, Сталін нібито з кипінням і гарчанням відкинув план від 15 травня 1941 року, але з іншого - штаб Західного фронту так там, у районі Барановичів, і опинився. Точно відповідно до плану і всупереч гарчанню.

Якщо Павлов, перевищивши повноваження, вивів свій КП з-під удару, то це не вина, а заслуга. А звинувачувати треба якогось генія в Генштабі.

Читаємо статтю «військового письменника» далі і диву даємся. Не був Володимир Юхимович Климовських командармом 2 рангу. Він був генерал-майором. І взагалі не було в Червоній Армії в 1941 році військового звання «командарм». У червні 1940 року переважна частина вищого командного складу Червоної Армії отримала генеральські та адміральські звання. Зі старими званнями залишилися деякі комбриги і комдиви, яких випустили з тюрем. Але і їм у більшості випадків надавали генеральські звання. Приклад: випущений із в'язниці комдив К.К. Рокосовський (звання надано 26 листопада 1935 року) 4 червня 1940 року став генерал-майором. Комбригів у 1941 році було ще досить багато. Комдивів менше - вісім. Комкор на всю Червону Армію в 1941 році був один - Л.Г. Петровський. А командармів не було. Їх або перестріляли, або перетворили в генерали.

До введення генеральських звань звання «командарм» існувало менше п'яти років. Командармів було небагато: в 1937 році - п'ять командармів 1 рангу і десять 2 рангу. Після розстрілів ще кілька людей отримали звання командармів. Серед них Конєв, Кулик, Мерецков, Тимошенко, Шапошников, Ковальов, Тюленєв. Але не було серед них нікого на прізвище Климовських. І вже явно не було серед них ніякого «командарма Клича». А був на Західному фронті генерал-лейтенант артилерії Микола Олександрович Клич.

Далі в розповіді «військового письменника» з'являється «командарм» Єременко. Після війни Андрій Іванович став Маршалом Радянського Союзу. Невже «автору низки книжок з історії розвідувально-диверсійної служби» важко взяти мемуари маршала і перевірити, яке звання той мав на описуваний період? Звання «комкор» Єрьоменко отримав 4 листопада 1939 року, «генерал-лейтенант» - 4 червня 1940 року. Не був Андрій Іванович командармом ні до введення генеральських звань, ні після.

І вже якщо «військовому письменнику» так сподобалися скасовані військові звання, то чому він Жукова не називає командармом?

З маршалами - біда. Наш автор згадав «Костянтина Мерецкова». Якщо ви, метр, про майбутнього Маршала Радянського Союзу, то звали його Кирилом Опанасовичем.

Продемонструвавши знання предмета, «військовий письменник» викриває Павлова: мовляв, недобра була людина. Єдине джерело: спогади «полковника ГРУ» Мамсурова, який Павлова заарештовував. Невже вертухай Мамсуров щось добре міг розповісти про арештанта?

До речі, це той самий Хаджі-Умар Джіорович Мамсуров, який, піднявшись до звання генерал-полковника, в 1957 році готував разом з Жуковом державний переворот, але в останній момент злякався і покаявся перед Хрущовом.

Зовсім збиває з ніг заключний підзаголовок викривальної статті: «Нашивки за стрибок у вікно». «Військовий письменник» продовжує розповідь про обстановку в штабі Західного фронту 5 липня 1941 року: «З вікна штабного барака вистрибнув відомий свого часу воєначальник... Приземлився невдало - вивихнув ногу, і його повели в санчастину. Наступного дня Мамсуров бачив його з милицями. Але найбільше його здивувало, що на грудях полководця на відпрасованій франтівській гімнастерці з'явилися дві стрічки - золота й червона, що позначали важке й легке поранення, - ці відмінності були введені напередодні. Воєначальник явно був переконаний, що воювати залишилося недовго, і хотів у майбутньому по максимуму отримати від своєї участі в бойових діях. Те, що "каліцтво" і "подряпини" він отримав при стрибку з вікна штабу, його, схоже, анітрохи не бентежило. Цей шапкозакидач теж чимось нагадував командарма 1 рангу Павлова».

Ось бачите, як все просто: сам «командарм 1 рангу» Павлов у вікно від страху не стрибав і нашивок за стрибки у вікно на себе не чіпляв, але хтось безіменний стрибав у вікно, і це дуже схоже на поведінку Павлова. При таких-от полководцях дивуватися не доводиться краху Західного фронту.

Але я вам, шановний «військовий письменник», не повірю. Не було такого у штабі Західного фронту 5 липня 1941 року. І бути не могло. Бреше ваш «полковник ГРУ». Дивуюся: невже ви, «військовий письменник», брехню розпізнати не здатні? У Червоній Армії нашивки за поранення були введені наказом НКО No 213 від 14 липня 1942 року. Через рік з тижнем після описуваних вами подій.

Про Кулика і Павлова написано багато статей і книжок. Їх висміював якийсь Озеров у своїх казенних кіноепопеях. Над ними знущалися всілякі Бондарєви і Стаднюки. Але всі звинувачення проти Павлова і Кулика - на рівні «Незалежного військового огляду». Люди, подібні до «військового письменника» Болтунова, беруться за опис військових здібностей генерала армії Павлова, не спромігшись поцікавитись, яке в нього було військове звання, не знаючи назви округу, яким він командував перед війною, не маючи найменшого уявлення про ті процеси, які відбувались у Червоній Армії,