Читати книгу - "Річки Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Беверлі чкурнула одним з темних цегляних коридорів, що вели до центру критого ринку. Оскільки вже вечоріло, більшість крамниць уже були зачинені, але біля буфетів з продажу напоїв та типових національних страв наразі мав бути аншлаг клієнтів. Але нікого не було видно, і я сподівався, що всі завбачливо розбіглися.
Позаду хором гучно вили актори та лунав верескливий сміх ходячого втілення безладу. Потім раптово настала зловісна тиша, а трохи згодом на дах упала перша запальна бомба. Хоч Леслі й сказала, що не хотіла моєї смерті, я починав підозрювати, що вона могла збрехати.
Беверлі витягла нас з коридору до однієї з критих крамниць, і саме там ми знайшли німецьку сім'ю. Їх було п'ятеро: флегматичний темноволосий батько, білява мати з гострими рисами лиця, і троє дітей віком від семи до дванадцяти років. Певно, коли розпочався ґвалт, вони сховалися за кіоском, де продавали їжу, а щойно почали визирати з-за своєї схованки, їм на зустріч прибігли ми з Беверлі. Мати перелякано скрикнула, найстарша дочка завищала, а чоловік приготувався битися. Батько не бажав битися, але був готовий захищати свою сім'ю від небезпечних стереотипів, якими б мізерними не були його шанси. Я показав йому своє посвідчення і він полегшено розслабився.
— Polizei, — сказав він своїй дружині, а потім дуже ввічливо спитав, чи не можемо ми їм допомогти.
Я відповів, що ми залюбки допоможемо, а розпочати треба з того, щоб знайти найближчий вихід та евакуюватися. Раптом я спітнів і збагнув, що причиною цьому є жар, що потрапляв мені на спину від пожежі. Уся задня частина критого ринку палала. Я поклав одну руку на спину батька, іншу — на спину старшого сина, і штовхнув їх геть від пожежі.
— Raus, raus! — волав я, сподіваючись, що це дійсно означає «Забирайтеся звідси».
Беверлі вела нас до поки що неушкодженого південно-західного кута ринку, але щойно ми дісталися другого ряду прилавків, як вона різко загальмувала, а ми з німецькою сім'єю врізалися в її спину. Попереду група бунтівників скористалася західним фасадом ринку для бійки з поліцейським підкріпленням.
— Ми в пастці, — сказала Беверлі.
Бунтівники стояли до нас спинами, але рано чи пізно хтось з них обернеться.
Один з магазинів виглядав напрочуд непограбованим, і хоча забігати в будівлю під час пожежі загалом вважається неправильним, іншого виходу я не бачив. І лише коли ми протиснулися всередину і я вже сидів навпочіпки за манекеном, на якому з одягу були лише два клаптики шовку, я збагнув, що ми знаходимося у філії «Seraglio». Я переконав сім'ю присісти за прилавком, щоб їх не було видно ззовні.
— Будь ласка! — благала мати. — Що тут відбувається?
— Не знаю, сестро, — сказала Беверлі. — Я тут рядовий працівник.
Критий ринок на Ковент-Ґарден має чотири паралельні ряди крамниць під дахом зі скла та заліза. Початково вони були збудовані як овочеві кіоски, згодом їх спереду закрили вітринами та підвели електрику, але вони досі були три метри завширшки. В них запхали крамниці, кав'ярні та мініатюрні версії тих престижних бутиків, які не збиралися дозволити такій дрібниці, як неадекватна торговельна площа, завадити їм взяти участь в обслуговуванні багатих туристів. Як наслідок, наш притулок був захаращений елегантними сріблястими та чорними манекенами, вдягнутими в досить маленькі клаптики сатину. Я сподівався, що завдяки манекенам нас буде важче помітити, якщо хтось сюди зазирне.
Це припущення було перевірено на кількох бунтівниках, що проходили повз вітрини. Судячи з драних піджаків і брудних білих сорочок, це були глядачі, а не виконавці. Коли вони зупинилися навпроти нашого магазину, розмовляючи один з одним з гортанним акцентом біржових маклерів, я затамував подих.
Дивно, але я чомусь не боявся. Натомість мені було соромно; ця чудова сім'я, живе втілення фон Траппів, приїхала до мого міста, і замість того, щоб у них дбайливо взяли надлишок грошей, вони зіткнулися з насиллям, травмами та поганими манерами лондонців. Мене це неабияк вкурвило.
Біржові маклери пішли геть.
— Добре, — сказав я через хвилину, — я перевірю, чи можемо ми вже піти.
Я обережно вийшов за двері й подивився навколо. Добра новина: бунтівників навколо не було, погана — куди б я не подивився, всюди був вогонь. Я пробіг трохи до найближчого виходу, але не встиг зробити й кількох кроків, як навколишній жар почав смалити волосся в носі. Я швидко забіг назад у крамницю.
— Беверлі, — сказав я. — Ми по самі вуха в лайні.
Я розповів їй про пожежу.
Мати нахмурилася. Сімейним лінгвістом була вона.
— Є проблеми? — спитала вона.
Полум'я чудово віддзеркалювалося у вітринах магазина та в сріблястих обличчях манекенів, тож брехати було марно. Вона подивилася на дітей, а потім знов на мене.
— І ви нічого не можете зробити?
Я подивився на Беверлі.
— Ти не можеш зробити якусь магію? — спитала вона.
Поза всяким сумнівом ставало спекотно.
— А ти?
— Ти маєш дати на це згоду, — сказала вона.
— Що?
— Така угода, — відповіла Беверлі. — Ти маєш дати на це згоду.
Одна з віконних шибок тріснула.
— Я даю згоду, — сказав я. — Роби те, що потрібно.
Беверлі кинулася на підлогу й притулилася до неї щокою.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.