Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура, Марк Твен"

«Тоді король озирнувся довкола й побачив, що з його війська, з усіх його хоробрих лицарів живі лишилися тільки двоє - сер Лукан де Бутлер і брат його сер Бедівер; та й ці двоє тяжко поранені. «Господи Ісусе,- мовив король,- де всі мої благородні лицарі? Леле, нащо дожив я до цього гіркого дня? А тепер надходить і мій смертний час. Господи, зроби ласку, відкрий мені, де він, той зрадник сер Мордред, через якого зчинилась уся ця колотнеча!» І король Артур уздрів сера Мордреда, що стояв, спираючись на свій меч, посеред гори трупів. «Дай-но мені мого списа,- мовив Артур до сера Лукана,- бо онде я бачу зрадника, на сумлінні якого вся ця кров». «Ваша величність, не чіпайте його,- відказав сер Лукан,- бо й він тяжко страждає; а якщо ви переживете цей страшний день, то це буде ваша найкраща помста йому. Згадайте, володарю, свій сон, згадайте, від чого застерігав вас сьогодні вночі дух сера Гавена. Всеблагий Господь зберіг вам життя, хоч битва й сталася. Ради всього святого, володарю, не ризикуйте більше! Адже ви, хвалити бога, виграли битву: нас тут живих лишилося троє, а сер Мордред - сам-один. І якщо ви не чіпатимете його, цей нещасливий день мине».- «А мені жити чи не жити - однаково,- мовив король.- І попуску я йому не дам, позаяк він там сам-один, а іншої такої нагоди я не матиму».- «Ну, то нехай боронить вас Господь»,- мовив сер Бодівер. І король узяв свого списа обіруч і побіг до сера Мордреда, гукаючи: «Зраднику, прощайся з життям!» Почувши сера Артура, сер Мордред кинувся йому назустріч з мечем у руці. І король Артур проштрикнув сера Мордреда під щитом наскрізь, аж гостряк списа вистромився в того за спиною на цілий сажень. І сер Мордред, побачивши, що рана його смертельна, з останніх сил настромився на спис аж по самісіньке руків’я і з розмаху, тримаючи меча обіруч, рубонув отця свого Артура по голові так, що меч розтяв йому і шолом, і череп; потім сер Мордред упав на землю й пустився духу, а благородний Артур упав на землю непритомний, і його довго не могли привести до пам’яті».

- Чудова воєнна кореспонденція, Кларенсе, ти став прекрасним журналістом. Ну, а як же король? Очунявся? Видужав?

- На жаль, ні. Бідолаха помер.

Мене ця звістка приголомшила - мені здавалося, що смерть ніколи не візьме Артура.

- А королева, Кларенсе?

- Пішла в черниці - в Амсберійський монастир.

- Скільки подій! І за такий короткий час. Аж не вкладається в голові! Що ж тепер нам робити?

- Хочеш, я скажу тобі?

- Кажи!

- Поставити на карту своє життя і битися до останнього!

- Як це розуміти?

- В країні тепер порядкує церква. А вона прокляла не тільки Мордреда, але й тебе, і поки ти живий, цього прокляття з тебе не знімуть. Ворожі тобі сили гуртуються. Церква скликає все недобите лицарство, і як тільки стане відомо, що ти повернувся, нам з тобою не минути лиха.

- Казна-що! Це з нашою досконалою смертоносною зброєю, з нашим добірним військом?..

- Облиш! Ми можемо розраховувати щонайбільше на шістдесят надійних бійців.

- Та що ти кажеш? А наші школи, наші коледжі, наші величезні заводи, наші…

- Коли з’являться лицарі, всі ці твої установи перекинуться на бік ворога. Невже ти гадаєш, що встиг за цей час витравити забобони з цих людей?

- Я був певен.

- Ти помилявся. Вони трималися мужньо до відлучення. А опісля вони вже тільки вдавали мужність, бо душа їхня у п’ятках опинилася. Будь готовий до цього: коли лицарське військо наскочить, вони зрадять тебе.

- Кепські новини. Виходить, ми пропали. Вони обернуть нашу науку проти нас.

- А от цього якраз не станеться.

- Чому?

- Бо я з вірними хлопцями вжив запобіжних заходів. Зараз я розповім тобі, яких саме і що мене до них спонукало. Розумієш, ти чоловік хитрий, але церква хитріша за тебе. Саме церква випровадила тебе в плавання за допомогою своїх найманців-лікарів.

- Кларенсе!

- Я не вигадую. Це правда. Кожен офіцер на твоєму кораблі, кожен матрос був підкуплений церквою.

- Не може бути!

- Ще й як може. Я довідався про це не зразу, але поволі переді мною вималювалася повна картина. Скажи чи велів ти капітанові свого корабля переказати мені, що коли він повернеться до тебе з припасом, ти відпливеш із Кадіса…

- Кадіса? Я зроду не був у Кадісі!

- …відпливеш із Кадіса і вирушиш у далекі моря, щоб поправити здоров’я своєї родини? Скажи, ти переказував мені таке?

- Ну, звісно, ні. Чого б це я став переказувати? Я б написав.

- І я так подумав. Занепокоївся, запідозрив, що тут щось не так. А коли капітан відпливав назад, я ухитрився послати разом із ним шпигуна. Відтоді я нічого не чув ні про той корабель, ні про свого шпигуна. Врешті я вирішив: пересиджу ще два тижні і, якщо від тебе не буде звістки, пошлю корабель у Кадіс. Але до цього так і не дійшло.

- Чому?

- Наш флот раптово й таємничо зник! І так само раптово й таємничо припинили роботу залізниці, телеграф, телефон; службовці розбіглися, стовпи позрубували, церква заборонила електричне освітлення! Я зрозумів: треба діяти, і діяти негайно. За твоє життя я не тривожився - у цих краях ніхто, крім Мерліна, не наважився б виступити проти такого могутнього чародія, як ти, не маючи за плечима десятитисячного війська. Отже, мені нічого не лишалося, як підготувати все до твого повернення. За себе я теж не хвилювався,- ніхто не наважиться скривдити твого улюбленця. І я зробив ось що. З різних наших закладів я вибрав людей,- власне, хлопців,- на яких можна покластися за будь-яких обставин, таємно скликав їх і дав відповідні вказівки. Всіх їх п’ятдесят два, наймолодшому - чотирнадцять років, найстаршому - сімнадцять.

- Чому ти обрав самих хлопців?