Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Тут існує тільки одне рішення: знищити нас, усіх до одного. Ви повинні викоренити нас. Бо інакше ми завжди робитимемо свою роботу. Ми запрограмовані на це, розумієте? Ми носимо у крові зачатки нової раси. Раси, що диктує нам вибір. Як ви не повбиваєте нас усіх, ви ніколи не зможете зупинити рух нашої вищості…

Скреготіння відсунутого стільця. Джексон підвівся.

— На сьогодні ми поки що обмежимося цим.

— Я зможу одержати копію магнітофонного запису?

— Навіщо вона вам?

— Щоб послухати музику голосів. Те, що ми говорили сьогодні… між словами.

— Не розумію.

— Звичайно, не розумієте. Саме тому з вас нема ніякої користі, а я залишуся в анналах історії.

— Вас проведуть до вашої камери.

Нові звуки, цього разу очевидні.

Джексон стукав у двері камери, щоб по них прийшли.

Тиша цифрового запису, абсолютно досконала, прийшла на зміну шарудливій тиші старого запису. Каздан натиснув на кнопку eject і дістав диск.

— Гартмана більше не допитували, — пояснив він. — Його участь в екзекуціях так і не змогли підтвердити, а його психічний стан допоміг йому уникнути реального переслідування. За кілька тижнів його випустили на волю. Він організував свою секту й ще майже десять років жив у Берліні. Потім дедалі більша кількість скарг на його секту примусила його втекти з Німеччини. Він оселився в Чилі й заснував «Колонію Асунсьйон». Решту, принаймні те, що про нього відомо, я тобі недавно розповів.

Волокін звівся на ноги й потягнувся:

— Не розумію, навіщо люди досі слухають цю стару маячню. То був кошмар, і йому настав кінець.

— І це ти кажеш мені? Так чи інак, але той кошмар, як ти назвав його, прокинувся. Він знову серед нас.

48

Каздан попрямував до виходу, але Волокін його зупинив.

— Зачекайте.

— Чого мені чекати?

— Я ще маю зробити одну справу.

Не сказавши більше нічого, росіянин повернувся до вітальні й увімкнув комп’ютер. Він усе ще був у рукавичках хірурга. Каздан рушив за ним.

— Якого біса тобі тут треба?

— Я надішлю електронне послання.

— Кому?

— Особисте.

— Ти гадаєш, нам більше немає чого робити?

— Я вас затримаю лише на кілька секунд.

Каздан підійшов ближче. Волокін повторив:

— Це особисте.

— Кому ти надсилатимеш послання о цій годині, в різдвяний вечір?

— Своїй нареченій.

Волокін знав, що здивує Каздана, але його мовчанка була особливо комічною. Так ніби він щойно дістав удар молотком по черепу.

За кілька хвилин вірменин не втримався:

— То ти маєш наречену, ти?

— Скажімо: щось подібне до нареченої.

— І де вона тепер?

— У в’язниці.

— Дилерша?

— Ні. Просто вийшло так, що я познайомився з нею у в’язниці, от і все.

— Якого дідька ти робив у жіночій в’язниці?

— Ви дозволите мені дописати послання?

Каздан примостився у кріслі. Кімната була занурена в темряву. Росіянин закінчив кілька рядків. Він не сподівався одержати відповідь. Він ніколи її не одержував. Ще одне електронне послання у відкрите море…

Натиснув на гасло відіслати й закрив поштову скриньку.

Сидячи у глибині вітальні, старий вірменин терпляче чекав. Волокін був зовсім не проти того, щоб розповісти цьому велетню свою історію — і відкрити свою таємницю.

— Був 2004 рік, — почав він. — Хлопці з Бригади боротьби проти поширення наркотиків узяли мене під пильний нагляд. Вони кілька разів бачили мене в зонах свого нагляду й то з не дуже доброго боку, ви розумієте?

— Ти роздобував собі кайф?

Волокін усміхнувся, нічого не відповівши.

— Вони сконтактувалися з Ґрескі, моїм безпосереднім начальником, і сказали, що мені може бути непереливки. Ґрескі їх заспокоїв, але щодо мене вжив заходів. Він включив мене до однієї ідіотської програми. Програми просвіти у в’язницях на основі муай-тай.

— Ти давав у в’язниці уроки тайського боксу?

— Це було щось на зразок посвячення. Наука, що ґрунтувалася на філософському дискурсі. Духовне послання мистецтва бою і таке інше. Хлопцям у буцегарні було наплювати на цю науку. Єдине, що вона могла їм дати, — завдяки їй вони ставали ще сильнішими, ще небезпечнішими.

— А який це має стосунок до твоєї дівки?

— На мій превеликий подив, до списку в’язниць, у яких я мав викладати, входили кілька жіночих. У жовтні я кілька разів відвідував Флері, де тоді утримували представниць слабкої половини людства. Пробазікав там кілька лекцій під регіт дівок.

— І там ти зустрів свою наречену?

— Так.

— Ти вставив їй де-небудь у роздягальні?

Волокін не відповів, опанований спогадами.

У гімнастичній залі арештантки утворили навкруг нього коло. Вони хихотіли і штовхалися ліктями. Волокіну було дещо не по собі. Він бачив перед собою лесбійок, налаштованих відверто вороже. І бачив інших. Збуджених. Тремтячих. Жінок, до яких роками не доторкався жоден чоловік, крім лікаря їхнього блоку. Від цих, останніх, на нього накочувалися могутні хвилі бажання. Але то було бажання порочне, перетворене на глухий гнів. Росіянин уже бачив себе підвішеним на кільцях гімнастичної зали, ставши жертвою колективного зґвалтування.

У тому колі він упізнав