Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

— Ви умієте водити вантажівку? — гмикнув Марко.

— А скільки того діла? — похитав Ян головою. — Не покину ж я вас, мій друже, у такій ризикованій ситуації…

* * *

Колись зупинитися у мебльованих кімнатах дохідного будинку на Большому Івановському провулку, З було не усім по кишені.

Тільки респектні гості могли дозволити собі знімати тут апартаменти та мешкати по кілька днів.

Москва усе-таки. Центр міста.

Тут же, недалеко, до усього рукою подати: ресторації, магазини, чайні та питейні заклади, адміністративні установи…

Зазвичай у дохідному квартирували заможні іноземці, що приїжджали до Москви налагоджувати ділові угоди, але після більшовицького перевороту власники дохідного на Івановському повтікали за кордон, а совєти перетворили апартаменти на приміщення, де гніздилося чимало всіляких контор під назвами, які просто неможливо було вимовити, на кшталт «наробразу» та «массоліту».

Гарні меблі та інтер’єри понищили або порозкрадали ще у сімнадцятому. Рятуючись від холоду, нові «господарі» палили у розкішних кахляних грубках не менш розкішні різьблені ніжки стільців із дорогущих гарнітурів та усе, що траплялося під руку, керуючись тим, що московським пролетарям буржуазна розкіш ні до чого. Вцілілі меблі, яким вдалося пережити ту вакханалію, пізніше потрапили у кращому випадку до «Націоналю». У гіршому — до приватних помешкань представників нової совєцької влади.

Тож сьогодні тут усе виглядало доволі вбого.

У пощерблених кахляних грубках зранку просмерджували курним вугіллям, а колишню розкіш замінили суворими, нашвидкуруч збитими стільцями, столами й табуретами.

А там, унизу, у підвалі будинку, в ящиках лежали безцінні скарби, раритетні експонати та стародруки, зрештою, те, що залишилося від праху давніх руських володарів. І усі ці дивовижні речі могли б повідати не менш дивовижну історію благодатної української землі, мешканців якої так завзято віками мордували, нищили та обкрадали московські царі.

Більшовики, зі свого боку, під фальшивими гаслами свободи, братерства та рівності продовжили ту чорну справу не менш завзято.

За якихось два десятки років заюшили Україну кров’ю та завалили опухлими від голоду тілами від Дону до Збруча.

Уже було не до історії, не до книжок, не до пам’яті…

«Історічєскоє Православное Палєстінскоє общество» знайшло у більшовицькій владі достойних продовжувачів! Бо за Леніна не тільки не зникло, але й оновилося, набралося нової потуги і сили.

«України ніколи не існувало. Українська нація — вигадка інтелігентів», — чи не так проголошував комуняка Християн Раковський та йому подібні?!

Тож навіщо українцям, цим недоросам, власна історична спадщина? Для чого їм храми, музеї та прах стародавніх київських володарів? Для чого їм мова та україномовні книги? Усе це небезпечний буржуазний націоналізм, що здатен завдати великої шкоди молодій країні Рад.

І млинок закрутився знову…

Ось чому так прагнула Воскресенська повернути ті ящики з цінностями до Москви! Як і за давніх часів, по усій колишній Російській імперії збирають вони усе, що належить Україні — таємно вивезене, врятоване чи викрадене до них іншими… Ось чому сьогодні ці ящики з вензелем «ИППО» після Харбіна опинилися знову в Москві.

Тільки от халепа! Завезти — завезли, а потім усвідомили: підвал-то окрім старих дверей не має жодного захисту, навіть поганенької сигналізації!

Дануся глибоко вдихнула… Нервуватися було чого, бо вона до кінця так і не второпала, у чому полягав Шведів задум. Але за п’ятнадцять хвилин до дванадцятої, як і домовлялися, була в умовленому місці.

Елегантно одягнута, напахчена, як і належить коханій жінці совєцького військового.

Ригаль уже побачив її з вікна, швидко помахав рукою, тож зараз десь і вийде…

У руках тримала в’язану торбинку, а у ній — ретельно загорнутий у рушник горщик з улюбленими варениками Ригаля — з сиром та шкварками. Окремо — сметана у баночці, «четвертушка» горілки, сало добірне, з м’ясними прожилками, нарізане інтелігентними тонкими скибочками, цибуля та хліб…

Ригаль жартував, мовляв, намагається з нього зробити інтелігента!

Дістати усе те в Москві було складно, та й коштували продукти недешево, але не для Ригаля. Хотів балувати свою Ірину (так Дануся звалася згідно совєцького паспорта) харчами, одягом, жіночими витребеньками… Щоб не голодувала і ні в чому не мала потреби. Єдине, що не подобалося, — то це робота коханої жінки. Покоївкою у «Націоналі» працювати — не для неї… Та Ірина впросилася. Адже нічого складного їй там не доручають, працює «сутки через двоє», отримує пайок, та й на люди усе-таки виходити треба. До того ж вона і так майже завжди вдома, чекає на нього, прибере, їсти наготує — має до цього хист!

Окрім того, Ригалю давно натякали, що його жєнсчіна у «Націоналі» — вельми цінний співробітник, бо має доступ до приїжджих іноземців.

Буває ж у їх апартаментах, може переглядати вміст їхніх валіз чи папери на столі… І коли знадобиться, то мусить бути готова виконати й інші, відповідальніші завдання.

Наче їм недостатньо того, що у кожному номері того «Націоналю» він мало не власноруч встановив підслуховуючі пристрої!

Ригалю, звісно ці натяки не сподобались, але виду він не подав… Ходив набундючений та замислений цілі дні, роздумуючи, як же бути, наче від нього насправді щось залежало.

Він уже показався в дверях, ступив на тротуар, рушив у напрямку Ірини.

Вона йшла йому назустріч, розминаючись з якимось чоловіком у темному плащі та капелюсі…

Все сталося майже миттєво.

Позаду Ригаля загуркотіла вантажівка, виїхала і рушила вузьким провулком, набираючи швидкість.

«Воскресение же! Какого разъездились в таком тесном переулке грузовики?» — майнула думка у Ригаля.

Він не встиг опам’ятатися, не встиг усвідомити, що відбувається, як вантажівка помчала, наче шалена.

Заверещали гальма, вантажівку кинуло убік, просто на тротуар, де завмерла перелякана Ірина.

Ригаль ще встиг помітити, як чоловік, з яким вона тільки-но розминулася на тротуарі, озирнувся і кинувся до неї, із силою відштовхуючи убік та закриваючи собою.

Ірина упала на кам’яну бруківку, в’язана сумка вилетіла з її рук просто під колеса вантажівки, туди, де мала б у цю мить стояти вона…

Ригаль скам’янів. Вереск Ірини повернув його до тямки і він кинувся до неї…

Автівка тим часом заревла, підстрибнула на бордюрі і рушила вперед.

Водій, вочевидь, додав газу і за якусь мить машина зникла в іншому кінці провулку…

— Боже мой…. Ирочка! Что с тобой? Ирочка?

Незнайомець тим часом уже допоміг їй підвестися. Його плащ і штанина, як і одяг Ірини, забруднилися.

— Ирочка! — не вгавав Ригаль, обмацуючи обличчя Данусі. — С тобой все хорошо? Что за сволочь была за рулем?! Товарищ… Вы запомнили?.. Запомнили лицо этого гада? Или номерные знаки?

— Откуда! — відхекуючись, проказав чоловік.