Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Телефон задзижчав у кишені робочих штанів, що висіли на іншому кріслі. До біса!.. Треба було вимкнути. Підніматися з насидженого місця ніяк не хотілося, і він, зробивши зусилля, дотягся і взяв трубку. Дзвонив Лужний.

— Слухаю, Вадиме Борисовичу.

— Григорію Віталійовичу, — почав той. — Ми приносимо вибачення за пізній дзвінок. Розуміємо, що відпочиваєте, але… одне слово, у моїй особі колектив, ну, тобто, група працівників лікарні просить вас приїхати для зустрічі. Це дуже важливо.

Це прозвучало так офіційно і навіть урочисто, що Костогризові здалося, ніби він марить.

— Ви хочете, щоб я зараз приїхав до лікарні?

— Ми просимо вас зробити це.

— Навіщо? Проблеми з якимось хворим?

— Ні, для розмови, — відповіли звідти.

Було чути, що поруч із Лужним хтось йому підказує.

— А що означає — група? — тамуючи роздратування, поцікавився Костогриз.

— Нас сім осіб, — пояснив той. — Усі свої. І ми маємо до вас розмову.

— Просто зараз? А до ранку вона не чекає? — здивувався головний. — Я вже не кажу — до понеділка.

— Ми дуже просимо, — повторив Лужний. — Повірте, нам не просто було на це зважитися. Тому розраховуємо на вашу згоду.

— Ну, гаразд, — після нетривалого вагання відповів Костогриз.

Поміркувавши пару хвилин, що б це могло означати і недобрим словом згадавши кляту інтуїцію, що підвела, він взув кросівки, накинув легку куртку і, сказавши дружині, що викликають до лікарні, завів машину.

На нього чекали. Двері корпусу були відчинені, і на майданчику біля приймальні скупчилися заколотники, що посміли порушити його спокій. Склад компанії був незвичним. На інвалідному візку, тримаючись за колеса, сидів Журбенко. Навколо нього стояли Лужний, Хижняк, Цекало, Щерба, Дольний та Вересюк. Усі сім пар очей зосереджено й серйозно дивилися на нього.

— Це що, бунт на кораблі? — розгубився Костогриз. — Треба думати, саме вас, Вадиме Борисовичу, уповноважили вручити мені «чорну мітку»? До понеділка не могли зачекати…

— Ми справді попросили лікаря Лужного говорити від імені усіх, — пояснив Журбенко. — Але це не означає, що він ініціатор того, про що йдеться. Кожен, кого ви бачите, вважає так само. Просто, якщо говоритимуть усі — вийде базар, а хочеться конструктивної розмови.

— Що ж, прошу до кабінету, — знизав плечима головлікар. — Слухаю вас.

— Григорію Віталійовичу, — коли всі розсілися, почав Лужний. — Ми добре розуміємо, що те, про що піде мова, швидше за все, викличе у вас негативні емоції. Але просимо вислухати до кінця. Вам відомо, що наш заклад розміщується у старовинних спорудах, на базі монастиря, який існує багато століть. Ці стіни пам'ятають, що кожне покоління користувачів намагалося знайти у них щось цінне, заховане попередниками. Існують легенди про багатства різного походження, які, начебто, досі лежать у підземеллях монастиря, але немає достовірних даних про те, що комусь щось вдалося знайти.

Наливаючись кров'ю, Костогриз почав повільно підводититися з місця, набираючи у легені повітря.

— Момент, — застеріг Вадим, теж підвівшись, аби попередити цілком очікуваний вибух гніву. — Мова піде зовсім не про скарби. Це лише вступ до подальшої розмови. А пояснити ми збираємось саме те, що в даний час вас найбільше турбує — походження тих негараздів, що посипалися на заклад. Тим паче, ви самі просили мене долучитися до цього розслідування. Почалося з вікон, які замінили в хірургічному корпусі ще до моєї появи. Далі процес продовжився у господарській частині та лабораторії, а наступним мав бути флігель, де ми зараз знаходимось, разом із вашим кабінетом. Згадайте, скільки років поспіль вам доводилося просити кошти на це у того ж Замриги. І коли процес все-таки пішов без його участі, покійний сам його загальмував, нацькувавши на лікарню фінвідділ, прокуратуру, а потім ще й пресу. Акція була спрямованою і відбулася саме тоді, коли роботи мали дійти до флігеля!

— Маячня! — сердито вигукнув Костогриз. — Ви хочете сказати, що Замрига хотів завадити заміні вікон у моєму кабінеті?

— Саме так. Ми це стверджуємо, — встряг Журбенко. — Сестра моєї дружини працює в обласному фінвідділі. Звідти усе й почалося. А сигнал, що кошти використані нецільовó, походить від нашого нині покійного мера. Інформація достовірна. Вам доведеться повірити, тому що зробив це він лише тоді, коли роботи дійшли до флігеля. Саме він, а не Рябокінь, збурив кампанію, щоб вам, як керівникові, стало не до вікон.

— Але навіщо?!

— На все свій час, — продовжив Лужний. — Наступною неприємністю стала невчасна смерть самого голови у незручному для нас місці й у такий спосіб. Але й цьому є пояснення. Коли в лікарні більше двадцяти років тому проводилася остання добудова, Замрига обіймав посаду районного архітектора. Саме він проектував цей флігель, у якому знаходиться ваш кабінет.

— Дався вам цей кабінет, — промовив крізь зуби головний.

— Та якби ж тільки нам… — посміхнувся Вадим. — На жаль, багато кому він, як ви кажете, дався. З нами ще можна упоратись. От з районним керівництвом та заїжджими аферистами — значно важче. А тим більше з Моцуром.

— А до чого тут Моцур? — насторожився Костогриз.

— Дійде черга і до нього. Отже, коли Замрига спроектував добудову, там, де зараз знаходиться ваша приймальня, мало бути приміщення для кисневих балонів, уявіть собі. Тихе відлюдне місце, куди лише раз на кілька днів заходить робітник, щоб перекрутити штуцер, коли спорожніє черговий балон. Так запланував покійний мер. З відповідною метою, між іншим. Але Богуш, ваш попередник, виявився естетом. Увійшов до недобудованого флігеля, подивився навколо, і шкода йому стало такий розкішний командний пункт з вікнами на всі боки під господарське приміщення віддавати. І забажав перенести сюди власний кабінет. А цьому Замрига вже ніяк не міг перешкодити. До речі, неприємності у колишнього головлікаря почалися саме відтоді, як Замригу обрали мером. За рік «з'їли» Богуша і призначили вас.

— Згадайте, ви ж не надто очікували такого повороту, — знову втрутився Журбенко. — Напевно, здивувалися пропозиції очолити лікарню. Та й для нас тоді вибір вищого керівництва став несподіванкою. Ніхто з присутніх не може назвати вас поганим керівником. Особисто я вважаю, що в таких умовах, в яких опинилася тепер медицина, ви геніально знаходите рішення, аби вижити. І всі це цінують. Але тоді були серйозніші претенденти на цю посаду. А призначили вас, бо ви з Замригою в одному класі вчилися, а потім на навчання до одного міста їздили, хоч і до різних інститутів.

— Ще дитячий садок згадайте, — не приховуючи іронії, зауважив Костогриз.

— І це могло мати значення, — не зморгнув Лужний. — До людини, з якою з дитинства